34 роки тому світ дізнався слово «Чорнобиль»
26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний вибух, який назавжди змінив тисячі людських життів та викрив чергові злочини імперії брехні – Радянського Союзу.
Чорнобильська катастрофа показала людству, що буває, якщо ігнорувати правду, і нагадала, що жертвами злочинної бездіяльності можемо стати не лише ми самі, а й наші діти, наступні покоління.
І досі Чорнобиль для України – це біль та постійне випробування. Дотепер ми боремося з його наслідками – екологічними, медичними, соціально-економічними.
Сьогодні ми не тільки вшановуємо пам’ять загиблих у тій страшній трагедії, а й вклоняємося людям, які ціною свого життя та здоров’я захистили Україну і світ від ядерної катастрофи.
Усім, кого нема з нами, – вічна пам’ять. Усім, хто поряд, – доброго здоров’я, миру і благополуччя.
Чорнобиль розділив наше сприйняття часу на дві епохи: на дорадіаційну та ту, в якій ми живемо зараз. Ми навчилися жити з цією трагедією. Наш гіркий досвід допоміг іншим державам розробити системи убезпечення, радіаційного контролю та порятунку.
Герої-ліквідатори знаходяться поза соціальних рамок. Всі дякують їм, не залежно від віри, політичних поглядів чи соціального походження. Бо вони зберегли життя інших ціною власного. Я так само низько вклоняюся перед ними.
Нам необхідно усвідомлювати, що подібні за катастрофічністю події, і не тільки пов’язані з радіацією, можуть відбуватися у майбутньому. Ми досі не навчилися жити екологічно і будемо за це платити.
Мені було вже майже дев’ять років, тому я добре пам’ятаю стриману інформацію з чорно-білого телевізора про аварію на атомній станції, а потім тихі розмови батьків про повідомлення родичів про евакуаційні заходи під Києвом та першотравневу демонстрацію під радіацією.
Всі все зрозуміли майже одразу, брехні по телебаченню не довіряли вже давно, але вголос казати про це не тільки на кухнях ще було не на часі.
Совок фактично здох набагато раніше, ще під час вводу військ до Афганістану, але саме чорнобильська катастрофа підсумувала крах більшовицько-міліцейського режиму та активізувала сили, які усвідомлювали необхідність створення української держави, незалежної від колонізаторів та їхніх маніпулятивних ідеологій.
Тому дуже дивно за третину століття спостерігати повернення до радянськості та малоросійського менталітету від народу, який пережив Чорнобиль.
Який “вкусний пломбір” може компенсувати “гробові” для жителів враженої зони?
Як може ностальгія за “врємєнамі равєнства” перекреслити пам’ять про мільйони жертв соціальних експериментів?
Звідки та сліпа віра в чергових “слуґ народа”, які так само безбожно брешуть в телевізорі та використовують риторику з підручника “Історія КПРС”?
Реакція суспільства на сучасні виклики та обрання ним в “еліту” людей, для яких річниця чорнобильської катастрофи “празднік”, і які нездатні не те що правильно діяти в надзвичайних умовах, але навіть їх правильно оцінювати, – демонструє наскільки ще глибоко ми застрягли в УРСР, і скільки зусиль ще знадобиться, щоби вирватися з неї та не допускати подібних загальнонаціональних трагедій.
… Телефон был тогда один на коммунальную квартиру. Ну, это логично же, коммуналка, дощатые полы, крашенные болотной краской, три холодильника “Донбасс” на кухне, плиты, веревки, санки на стене… У нас две комнаты, у соседей – по одной.
Папе часто звонили с работы, и соседка повелась выключать телефон из такой смешной квадратной телефонной розетки. Но в ту ночь почему-то не выключила. И стоял он на колченогой тумбочке в коридоре, над которой зачем-то висело зеркало.
Трель была в высоте потолков такой звонкой, что я всегда просыпался. И в это раз проснулся. Телефон звонил долго, а папа, наверное, заснул очень глубоко, трубку взяла уставшая мама. Разбудила папу. Он говорил недолго, сначала хрипло, потом четко и энергично. Я старался не спать – я нечасто тогда видел папу, и звуки его голоса, особенно в ночной квартире, были даже какими-то незнакомыми.
Лежишь такой в кровати, пружины скрипят-скрежещут, наволочка немножко сбилась с подушки, и вылезшие перышки колятся, ай.
А еще ночью было плохо без мамы и очень хотелось к ней. Она всегда, если ночью вставала, заходила в нашу комнату. Иногда наклонялась, гладила и целовала. Но сейчас она не зашла. Она пошла на кухню, с громким щелчком зажглась стосвечовая лампочка, дав резкую полосу желтого света из двери. Захлопала дверца холодильника, раздалось шуршание, стук… И негромкий разговор.
Я ничего не слышал, а вставать не хотел – пол был ледяным, тапочки, маленькие, красные, именно тапочки, а не шлепки, где-то далеко под кроватью.
Потом папа вернулся в коридор к телефону, стал звонить, кому-то, что-то говорить, иногда повышая голос и прикрывая рукой трубку, жужжать телефонным диском и снова говорить, диктовать какие-то списки, фамилии, телефоны, и еще упоминать про какой то “борт”.
И я заснул. Вот прямо взял и заснул.
Через два часа мой папа, начальник единственной в УССР лаборатории тепловизионного контроля и грозозащиты ПЭО Донбассэнерго, вышел из дома, залез в автобус, набитый аппаратурой, сосудами Дьюара, проводами, еще какими-то обитыми металлом ящиками, с приткнувшимися наверху сиротливыми сумками со шмотками и бутербродами, и спокойно поздоровался с сотрудниками.
Еще через полсуток вертолет Ми-2 поднялся в наполненный смертью воздух, и тепловизионная сьемка горящего, погибающего, радиоактивного места Чернобыльской катастрофы началась. Вертолет разбивал небо лопастями, единственный в Украине громоздкий тепловизор показывал страшную картинку, а внизу, на месте пожара, работали люди, еще не зная, что они уже умерли, их уже нет, и кое-где висящие счетчики Гейгера громко щелкают, кукушками отмеряя последние месяцы их жизни.
Отец вернулся другим человеком.
Через тридцать лет, в том же возрасте, его сын вспомнит обо всём этом, лёжа в кунге на одном из терриконов горящего, погибающего, радиоактивного Донбасса. И единственные вещи, которые объединят эти два кусочка жизни, разделенные временем, – это возраст, фамилия и ночь.
Да. И ещё – тепловизор.
