Коли закінчиться війна…

Ми часто чуємо: «Ось як повернуться хлопці з війни…». Люди уявлення не мають, що буде, коли це станеться. Якщо бути чесними, то більшість хлопців навіть не здогадуються, що буде коли вони повернуться. Щодо невідання останніх, то, мабуть, це добре. В умовах боїв, краще жити ілюзією про майбутнє, ніж знати, що буде насправді. А ще краще взагалі уникати таких думок – це збільшить шанси повернутися додому живим.

Були часи коли релігійно-філософська психологія поступалася місцем експериментальній психології. Однак, потім вирішили, що пограничні експерименти над психікою неетичні і знову повернулися до ігор в роздуми про душу. Чи були ці експерименти неетичними? Так, вони завдавали шкоду піддослідним, які потім стали називатися учасниками експерименту. Однак, передостанні стадії випробування ліків теж завдають шкоду учасникам дослідження. Придумування нових правил етики – це ходіння по не менш тонкому льоду, ніж ігнорування ними для досягнення «благородної» цілі. Та мова не про це.

У ті часи була проведена цікава серія експериментів щодо здатності людини завдавати страждань іншим. Не вдаватимусь в деталі, щодо цього є купа наукового та популярного матеріалу. Одним із результатів дослідження стало те, що за здатністю до завдавання страждань здорових людей (не маніяків і соціопатів, а типових представників людства) можна розділити на 4 групи. До першої, дуже нечисленної, входять ті, яким раптом виявляється приємно завдавати болі іншим. Особливо це їм приємно, коли авторитетна особа дає наказ, або коли є схвалення від свого оточення. До другої, найбільш масової, групи входять ті, хто зроблять це як звичайну роботу і підуть собі спокійно займатися буденними справами. Третя група включає тих, хто під тиском обставин чи наказу здійснять акт насильства, але це завдасть їм серйозної психологічної травми. І є ще четверта, теж дуже малочислена, група, яка не зробить це ні за яких обставин, навіть під гіпнозом. Чому виникають ці типи, сказати важко. Більш за все, це вроджена риса, злегка коригована вихованням та обставинами.

У мирному житті – це третьорядна класифікація людських типів. Адже поки ти не потрапив в умови жорсткого вибору, ти не знаєш, до якого типу ти належиш. В мирному житті такі ситуації трапляються вкрай рідко. На війні – інша справа. Тут мова йде не про пуляння кудись за горизонт по координатах чи стрільбу по розмитих контурах ворогів у сусідній посадці. Мова йде про контактний бій на відстані, коли ти можеш добре роздивитися вираз очей супротивника – так як зараз усе відбувається в Соледарі та Бахмуті. Наведу вам три власні історії.

У березні трапився інцидент, коли місцевий наркоман «підрізав» мобільник у дружини мого побратима. Він був викритий, але, наслідуючи Галілея, не визнав своєї вини. Пішов зі словами: «Я щас ширнуся і всіх вас поріжу». І знаєте що – він прийшов. Правда не на місце конфлікту в сусідньому селі, а на наш ВОП, де на той момент знаходилася вищезгадана жіночка. Якраз на блокпосту чергувала моя група. І ось ми маємо напад із холодною зброєю на блокпост у військовий час. І як ви думаєте, що я роблю? Ні, не вгадали. Я стріляю в повітря і, коли це його не зупиняє, б’ю ногою в живіт. Моя поведінка – абсолютно тупа. Рукопашний бій стає актуальним лише тоді, коли ти профукав усе – від зброї до саперної лопатки, і знайшов такого самого роззяву собі в суперники. Це все зрозуміло постфактум. Однак, коли в тебе на роздуми 2-3 секунди, ти дієш інстинктивно та рефлекторно. А в моїх інстинктах небажання завдавати болі іншій людській істоті, незалежно від її поведінки і ситуації. Так прописано в структурі мого мозку. Навіть займаючись єдиноборствами в юності, я вступав у поєдинок лише завдяки надзусиллям самоконтролю. А що з рефлексами? Я не мав військової підготовки. Ніякої. У мене не працює «Статут гарнізонної та вартової служби» на рівні рефлексів – пристрелив, а потім грайся із сумлінням. Зате в мене є рефлекси 30-ти років педагогічного стажу. А повірте, це лише для батьків діточки – квіточки. Ситуації бувають різні, але ти як професіонал не маєш права на насильство, навіть психологічне. Історія однак закінчилася добре. «Ап чаги» після багаторічної перерви все ж вийшло ефективним, хоча час від часу в коліні щось «вискакує».

Друга історія. Однієї березневої ночі двоє молодиків на авто намагалися прорватися до залізничного мосту, що був у нас під охороною. Машину вдалося «зупинити». А далі? Зі мною в парі працював відставний слідчий кримінального розшуку (наш підрозділ в основному складався із відставників у віці 60+). Нібито людина з потрібними рефлексами, але ніт. Ми, після стрільби в небо, поклали молодиків мордою в багнюку, скрутили, зв’язали і передали службам. Чи не два придурки? Тут не встигають спрацювати логіка та аналіз – тільки інстинкти та рефлекси. Наприклад, коли російські десантники прорвалися на нашій ділянці, то нам сильно пощастило, що їхня група відхилилася на кілька сотень метрів і потрапила на засідку ЗСУ. Там їх швиденько усім миттєво видали квитки на концерт Кобзона. Я не знаю, що було б, коли б вони вийшли не на них, а на нас із нашими рефлексами…

Третя історія. У двох моїх побратимів загинув кум. Молодий хлопчина, якому ще не було й тридцяти. Вони з’їздили, поховали його і повернулися темні, як хмарна ніч. Мабуть, то була не найкраща ідея поставити їх в той день на чергування. Однак, людей шалено не вистачало. І ось, одному полудурку зачухалося в штанях, і він попер серед ночі до своєї коханки в сусідньому селі. І попер якраз через об’єкт, який у нас був під охороною. І потрапив якраз на цих хлопців. Добре, що вони завчасно попередили про порушника, бо, якби підмога не підійшла вчасно, то вони б забили цього «Казанову» до смерті. Тут зіграв фактор втрати близької людини, зарані закладені риси чи ще щось? Ніхто вже цього не визначить. Навіть професіонал. В умовах війни військоматівські психіатри не будуть гратися в такі «дурниці». Тим більше що розподіл на такі чотири групи людей не передбачено законодавством. Все, що вони можуть, то це перевірити – чи не стоїш на обліку. Вони нас в юності питали, як ти вчишся і чи не всцикаєшся. В дорослому віці (власний досвід) можуть просто приколупатися до документів (може, то перевірка на стресостійкість така?).

Тож нам не уникнути по завершенню війни повернення додому 1-2 сотень тисяч людей зі зламаною психікою.

Один офіцер дуже славної бригади, який не вилазить із боїв із літа 2014 року, колись мені сказав: «Ваня, я стільки людей за ці роки вбив. Як мені далі жити?». Тому, коли повернуться хлопці з війни, потрібно буде не накладати на них нові тягарі покращення нашого суспільства, а допомагати хоч трохи загасити біль душевних ран, завданих цією війною.

Фото: Макс Левін / ЛБ