Навряд чи ця війна закінчиться, доки існують Україна та Росія
Про російсько-українські взаємовідносини після Великої війни на сторінках видання Букви розмірковують учасники війни з Росією “Історик”, фаховий історик, головний сержант розвідувальної роти ДШВ ЗСУ, та “Фагот”, офіцер Десантно-штурмових військ ЗСУ.
Питання “коли закінчиться війна?” сьогодні є однією з головних тем в українському суспільстві. Вголос чи про себе, але в тій чи іншій формі ставлять його всі чи собі, чи людям, які можуть знати (або стверджують, що можуть знати) на нього відповідь. Проте, якщо не обмежувати себе датою закінчення повномасштабної фази російсько-української війни, доведеться визнати – навряд чи ця війна закінчиться взагалі, принаймні, доки Україна та Росія існують такими, як існували досі. Адже почалась ця війна не 24 лютого 2022 і, значною мірою, навіть не 20 лютого 2014 року, і ведеться не за території, ресурси чи будь-яку з причин, згенерованих російською пропагандою за минулих 10 місяців.
Сьогодні поговоримо ми далеко не про війну, протитанкові засоби чи морально-психологічні злами людей, ні. Сьогодні ми зачепимо царину історії, тему взаємовідносин Росії та України. Чому все вийшло так, як маємо нині, й куди усе ж це випливе. І чи випливе хоч кудись?
Неспровокована широкомасштабна збройна агресія Російської Федерації остаточно скинула маски з “колективного путіна”, тобто російського народу. Кроки, на які пішли росіяни, за масштабами вже перевершили балканську епопею 90-х років XX століття, а за своєю сутністю вже наближаються до рівня злочинів нацистського чи то сталінського режимів. Рівень підтримки “Специальной военной операции”, згідно з результатами опитувань, серед населення РФ коливається від 68% до 80%. Натомість близько 85% відсотків українців вважають неприпустимим ведення будь-яких мирних переговорів з представниками окупантів.
Відомі й шановані західні історики та філософи, як Тімоті Снайдер та Френсіс Фукуяма, оцінивши всю хронологію відносин російського та українського народів, віднесли російсько-українську війну до одного з найбільш рідкісних типів воєнних конфліктів – до воєн на знищення, на кшталт арабо-ізраїльських чи сербо-хорватських конфліктів, які фактично не мають завершення, лише періоди затишшя з перенесенням конфронтації в дипломатичну чи економічну сферу та зведенням бойових дій до асиметричних дій спецслужб та рухів опору, які, як правило, опираються на особливо радикальні та вмотивовані спільноти кожної зі сторін. Таким чином, залишаючи жар конфлікту, від якого у будь-який момент може спалахнути чергове полум’я війни, що здавалось би не таким очевидним у близько-історичній перспективі. Окрім того, наслідки таких конфліктів неможливо здолати й через кілька десятків років після завершення активних дій, оскільки нові покоління лють й ненависть до сусіда отримують фактично у спадок… Мова йде про саме існування певної нації та народу, тому дедалі частіше з кожної зі сторін публічно лунають тези, що в кінці залишиться лише один безапеляційний переможець.
У нинішньому конфлікті мотивація української сторони цілком зрозуміла. Адже нині українці вимушені чинити опір неспровокованій збройній агресії: конкретний противник вчиняє конкретні дії, з конкретною метою, яка сформульована у зверненні президента Російської Федерації – фактичний демонтаж української державності. І хоч через плюралізм та строкатість українського політичного простору, в Україні після 2014 року продовжували діяльність проросійські рухи та партії, їх електорат здебільшого змінив ідейний вектор, в тому числі окремі представники лідерів цих груп, що частково зумовлено ризиком потрапити у категорію осіб, що своїми діями сприяють російській збройній агресії (колаборантів – прим. ред.). Це також призвело до того, що мовне та релігійне питання, якими спекулювали представники проросійських сил, від початку агресії вже не стоять так гостро, а обшуки Служби безпеки України у храмах УПЦ МП (РПЦ в Україні) не натикаються на спротив мирян, ці питання “зняли з озброєння”. Крім того, релігійні лідери, чия політична позиція була сумнівною і до кінця не визначеною, в перші години засудили агресію Російської Федерації.
Спільний ворог, звірства російських військових, вчинені у Київській, Харківській областях, у місті Маріуполь, хаотичні, масові артилерійські та ракетні удари по містах, унаслідок яких переважно страждало цивільне населення, об’єднали найбільш різні та раніше непримиренні соціальні групи.
Набагато складніше оцінити мотивацію та національну ідею Російської Федерації, на території якої проживають близько двох сотень народностей, а у окремих її регіонах росіян як етносу менше 5%: Дагестан – 4,6%, Інгушетія – 1,5%. Але і мотивацію та плани РФ також можна усвідомити й, прости Господи, обґрунтувати. Понеслось. Протягом всієї своєї історії, Росія з історичним центром державності у Москві, користуючись з населення захоплених земель, вела подальші завойовницькі війни на інших землях: за допомогою тверців було знищено Новгородську Боярську Республіку, за допомогою козаків – “освоєно” землі Сибіру та Середньої Азії, що, своєю чергою, стало причиною того, що проти України зараз воюють тувинці, буряти, башкири та інші етноси, чий життєвий простір опинився під контролем росіян. Така модель є звичною для будь-якої імперії, яка володіє значними колоніями. Метрополією ж тут виступає Москва – релігійний та політичний центр, що опирається на московське православ’я, теорію панславізму та історичний спадок Російської імперії і Радянського Союзу, де привілейованою категорією було слов’янське, російськомовне населення.
Цього недостатньо для утримання таких великих земель, більша частина яких лежить за межами етнічних слов’янських земель в Азії, тому, окрім “русского мира”, існують інші політико-ідеологічні концепції: “Москва – Третій Рим” та найбільш небезпечне для України та всієї європейської цивілізації євразійство, що передбачає “нову вісь обертання континенту”, тобто Росію. Ідейним натхненником цієї концепції є Олександр Дугін, професор Московського державного університету, лідер євразійського руху, відомий своєю неприхованою екстремістською, ультраконсервативною імперською позицією, чиї ідеї мають значний вплив на все воєнно-політичне керівництво Російської Федерації. Ідеї, про які йдеться, викладені у публікації 1997-го року “Основи геополітики: Геополітичне майбутнє Росії”, тези якої були використані у Мюнхенській промові Володимира Путіна 2007-го року, яку називають оголошенням Другої холодної війни.
Путінський режим провів насправді ґрунтовну роботу: було придушено сепаратистські настрої на периферії держави, що тягнулися від ряду локальних конфліктів. Економіку держави сконцентровано в руках обмеженого кола лояльних осіб, а внутрішню опозицію вдало придушено шляхом репресій та серії вбивств, наприклад, вбивством Анни Політковської у 2006 році чи Бориса Нємцова у 2015-му.
Окремо варто звернути увагу на інформаційну складову, що вже за традицією, збереженою з радянських часів, веде інформаційну підготовку та супровід дій режиму й знаходиться під контролем спецслужб. Також, поруч з російськими державними ЗМІ, інформаційним супроводом займається Російська православна церква, найбільш відомі публічні особи якої невипадково наприкінці існування Радянського Союзу були пов’язані з комітетом державної безпеки, наприклад, протоієрей Андрій Ткачьов.
Російське вторгнення в Грузію у 2008 році не отримало належної реакції світової спільноти, як і втручання в сирійський конфлікт у 2013 році. Відчуваючи власну безкарність, маючи переважну підтримку населення, володіючи порядком денним та перевагою на інформаційному полі, не відчуваючи опору зі сторони опозиції, накопичивши та привівши у бойову готовність, протягом 8-ми років, власні війська, – 24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала масштабне вторгнення, що є спробою фактичної реалізації російської імперської ідеї та логічним продовженням попередньої політики воєнним шляхом. Оскільки спроба поглинути Україну методом становлення маріонеткового уряду, силового блоку та президента у 2010-2013 провалилася.
Протестні настрої в Росії з приводу вторгнення в Україну мають вкрай слабкий характер, а дії противників так званої “СВО” є хаотичними та несистемними. Проти активістів розгорнуто інформаційну кампанію з метою їх дискредитації, в тому числі силами вчорашніх опозиціонерів з так званого “пітерського клубу”. Втрати російської сторони нещодавно перевищили позначку 100 000 убитими, що, звісно, має вплив на репутацію путінського режиму, проте не прогнозує різких змін політичного клімату в Росії, хоч це і призводить до зривів мобілізації, оголошеної у жовтні 2022 року, в окремих регіонах.
На питання: “Для чого нам Україна?” росіяни відповідають собі тезами з повістки російських ЗМІ: про “споконвічні російські землі”, “загрозу зі сторони Заходу і НАТО”. Вже рідше, особливо після килимових бомбардувань Маріуполя, можна зустріти заяви про “захист російського/російськомовного/православного (необхідне підкреслити) населення”, що найчастіше набирають форми “они 8 лет бомбили Донбас”. Тобто повномасштабні бойові дії з застосуванням ОТРК, флоту, авіації, артилерії та бронетехніки, які стирають з поверхні міста на тому самому Донбасі, в російській свідомості є своєрідною “помстою” Україні за “бомбардування Донбасу”, яке впродовж 8 років в цих містах пройшло непомітним… Той факт, що історичний центр Русі, прямим і єдиним спадкоємцем якої себе вважає Росія, лежить в Києві, є максимально незручним.
Україна в цьому конфлікті має перспективи остаточно (або на тривалий період) позбавити себе проблем, які упродовж трьох сотень років для нас становила російська державність, проте, з огляду на згадані вище факти, кінець цій війні явно не видніється на горизонті. Серед мотиваційних факторів: відновлення “історичної справедливості”, захист простору для життя та власних цінностей, помста. Вперше за всю історію російсько-українських відносин українська сторона відкидає практично всі переговорні пропозиції, що навіть частково імплементовано в українське законодавство.
Росіяни продовжують вторгнення, міняють тактику і, очевидно, не мають наміру відмовитися від розпочатого, тим більше розкаятися у вчинених звірствах. Українці, своєю чергою, продовжують чинити активний опір, оскільки не мають жодних ілюзій щодо росіян та картини світу, яку пропонує Російська Федерація, де українцям немає місця. Як показує практика відносин між народами, в історії яких мали місце геноциди, етнічні чистки, примусові виселення, загоєння ран народної пам’яті триває десятиліттями, і це в умовах відсутності довготривалої відкритої конфронтації.
Висновки. Про хоч якесь відновлення політичного діалогу, не кажучи вже про нормальні взаємовідносини між українським та російським народами, в умовах напружених бойових дій, говорити надто рано й вкрай наївно. Можливо, лише можливо, у перспективах кінця цього століття розпочнеться вибудова діалогу за зразком післявоєнного діалогу ФРН та Ізраїлю. Але для початку Російська Федерація має пройти етап “декомунізації”, за злочини СРСР, та етап “депутінізації”, за скоєні злочини нині, кінця і краю яким де-факто досі не видно.
Наразі ж ми бачимо, що не лише чинна влада РФ не має наміру переосмислювати власні дії та політику, а й псевдоліберальна російська “опозиція” не здатна зробити висновків з подій, що розгортаються на їхніх очах, продовжуючи транслювати ту саму імперську та шовіністичну повістку, що й кожна російська влада у свій час. З тією лише різницею, що російська “опозиція”, формально, проти війни. Але не тому, що Росія вдерлась (вкотре) на чужу територію і вбиває (знову) цивільне населення сусідньої країни, а тому, що цю війну (на відміну від російсько-грузинської, наприклад) Росія не здатна виграти. А всі наслідки поразки в агресивній війні проти об’єднаного світу шкодять уже мріям та планам цих людей. Доки така “єдність” влади та опозиції в Росії буде зберігатись, до тих пір марними є сподівання на діалог між Україною та Росією.
І саме з цієї причини зараз актуальні й єдино правильні лише діалоги щодо розвідки нових пріоритетних цілей та скупчень російських військ для нашої артилерії.
