Йому не боляче. Це не його п’єса

Другу добу безкінечно прокручуємо новини, чекаючи реакції вищого керівництва на загибель наших військових. Мовчанка знову затягується, скоріше за все, до понеділка, коли вийде на роботу смм-ник із відомства Мендель і щось там нашкрябає на відчепись, скопіювавши якісь там слова з минулих чи то привітань, чи то некрологів.

Мало в чому так проявляється ницість Зеленського, як у реакції на бойові втрати. Реакції страуса, реакції демонстративного, викличного ігнорування.

Йому не боляче. Він не бачить себе на цій сцені, це не його п’єса.

Саботаж? Можливо. Бо коли йому треба, знаходяться і гроші, і лобісти, і прес-секретарка бігає як підірвана – тримайте мене семеро, про нашого Вову всі світові газети написали. Що там уже написали, справа другорядна, але Mr. Zelensky світиться у всіх таблоїдах, як і належить найвеличнішому.

То що заважає Mr. Zelensky хоч раз у житті вийти не з маячнею, не з дешевими анекдотами і не з образами на ПП, а згадати поіменно убитих. Зібрати терміновий брифінг, словами через рот назвати хлопців і назвати їхніх убивць. Чому він не калатає у всі дзвони, привертаючи увагу світу до злочинів росіян? Чому не обдзвонює колег, чому не засипає зверненнями і нотами міжнародні організації так, як робив попередній Президент?

Чому він знайшов час, щоб написати недолугий, примітивний вірш на честь іменин своєї дружини, і не знайшов п’яти хвилин, щоб просигналізувати своєму нар%Bдові та своїй армії: я з вами, я роблю все можливе, я розділяю гіркоту втрати?

І скільки ще ми будемо писати подібні пости, б’ючись як горохом об стіну.

Вова, от побачиш. За тобою персонально ніхто з нас не заплаче і не згадає добрим словом. Ти не заслужиш доброї згадки, нічого крім огиди і нерозуміння. Як ти зміг всістися на шию такій країні? За що це нам.

Хлопці, пробачте. Я не знаю тільки, кому. Йому не пробачайте, нам ніби нема за що… Просто пробачте, якщо чуєте і якщо зможете.