Історичні уроки та біблейські аналогії
Я, вот, ни разу не религиозный. Вот, совсем. Но…
Однажды, в середине 90-х, я задал глупый вопрос одному запорожскому раввину: “Рав, почему ты веришь в то, что написано в Торе? Ты же образованный чувак…” Он ответил: “Потому что верю своему отцу, а тот своему, а тот много поколений тому назад видел это своими глазами, когда выходил из Египта”. Ну, вы помните эту историю про “по морю аки по суху, про огненный столб, про ман с неба и пр.”
Скажу честно, мне тогда это не показалось убедительным. Не самая крутая из “этих еврейских штучектм“.
Однако сегодня я наблюдаю за происходящим вокруг. Мне поразительно все это напоминает ту самую библейскую историю.
И по суху мы прошли, хотя должны были нас задавить колесницы Раамсеса в 2014-м году.
И ман мы таки получаем в виде международной поддержки, и Моше есть у нас свой, который пальцы все сбил в кровь Скрижали Завета выбивая…
А все равно “простий нарідтм” пытается кто тельца золотого отлить и поклоняться ему, кто на ман ропщет, типа, недостаточно калорийный, кто-то Моше обвиняет, что тот не туда ведет…
И много таких параллелей.
Нет, религиознее я не стал, но сегодня мне совсем не кажутся фантастическими эти описания из Библии. И если меня со временем спросят почему, то я тоже скажу, что видел это собственными глазами.
Всесвіт це місце, де не діють гарантійні угоди. Кожна подія тут ймовірна, а не чітко визначена, як учить нас релігія та забобонологія. Частіше за все трапляються високоймовірні події. Та не завжди. Інколи те, що має дуже низькі шанси, стає реальністю. Це ми любимо називати дивом. Тому в майбутньому може бути все, що завгодно. І це не проблема того, як ми моделюємо майбутнє. Це закон за яким живе Всесвіт.
Україні “щастить”. Ми стали свідками багатьох малоймовірних подій (див). Особливо в останні п’ять років. Вдасться нам пройтися по краю леза ще раз? Зіграє варіант із низькою ймовірністю? Хто зна. Роби, що мусиш, і нехай буде, що буде. Звідси логічне запитання – а що ми мусимо робити в будь якому із ймовірних варіантів? Знайти відповідь на це питання нам допоможе історичний досвід. Якщо все полетить до бісу, наступного разу потрібно буде намагатися зробити менше помилок.
Давайте розглянемо найголовніші:
- В міжнародній політиці є лише дві категорії країн: партнери та вороги. Партнери це ті, яких тобі вдалося поставити в позу заради задоволення хоч частки власних потреб. Усі, кого ти не зумів поставити в цю позу, автоматично стають ворогами. Ніяких “братських народів”, ніяких “стратегічних партнерів”. Партнерами вони лишаються, поки вони стоять в зручній для тебе позі і все. Польща, Румунія, Угорщина, НАТО, ЄС можуть в будь який момент встромити тобі ножа між ребра, як тільки ти перестанеш їм викручувати руки. Це станеться не вперше. Згадайте угоду між Польщею та більшовиками в двадцятих. Ніякої довіри – лише контроль зап’ястя і готовність брати на больовий.
- Нічого так часто і так сильно не завдавало шкоди Україні, як шкурні інтереси “еліт”. Знаєте, чому в більшовиків у 1917 році вийшло? Одним із факторів стало те, що їхні партнери по перевороту опинилися за ґратами раніше ніж їхні опоненти та вороги. Я про анархістів. Меншовики, кадети та есери ще довго могли ходити вулицями контрольованих більшовиками міст, а ці вже сиділи. В критичній ситуації ми використовуємо підтримку кого завгодно. Потрібно бути більш перебірливими. Поруч із Ющенком на сцені стояли Тимошенко та Мороз, які потім і вгрохали як його, так і усі досягнення Помаранчевої революції. Тепер подивіться на політичних партнерів тих, хто стояв на сцені Майдану… Отримав владу і прибрав за собою. Ті, хто розкладають яйця в різні кошики або прилипають до кожного ймовірно успішного політичного проекту, зраджують першими.
- Держава понад усе – “здобудеш Українську Державу або загинеш в борні за Неї”. Це те, що вперто не доходить багатьом націоналістам (етноналістам, як їх вірніше називати). В двадцяті роки Коновальцю вдалося зібрати в одне ціле (ОУН) більшість націоналістів із різних таборів і течій. До нього нарешті дійшло, що в руйнуванні української держави 1917-1921 років частка його вини не менша за тих, із ким він боровся. Однак після його смерті (1938) Бандері захотілося більше двіжухи, і в самий критичний момент (1940) він наступив на українські граблі та розколов ОУН. В момент світової війни та знищення одного з окупантів (Польщі) був шанс на відновлення державності. Був план Боровця – дочекатися, коли Гітлер із Сталіним зіткнуться в двобої, виснажать свої сили, та підняти повстання. Цим можна було поставити світ в позу і добитися визнання незалежності. І у Гітлера були б викручені руки (в 1943 він не міг би воювати на три фронти) і світової спільноти також (можна було б присадити Гітлера, не посилюючи Сталіна). Однак бандерівці першим своїм ворогом після організації свого власного УПА вважали мельниківців. Адже ви знаєте, що мельниківці створили УПА на два роки раніше за бандерівців? Однак вичікувати зручного моменту і приступати до державотворення це так не революційно, а як же двіжуха…
- Ніякого популізму. Популізм і усі ідеї лівацького толку становлять загрозу навіть для держав, які стоять на багато міцніших підвалинах ніж ми. А подивіться на наших кандидатів. Усі ідуть на вибори із популістськими, наперед нереальними, лівацькими гаслами. І Свобода, і БЮТ, і РПУ працюють в одному ідеологічному ключі – комуно-більшовицькому. Популізм – це як втрата крові. Коли здорова людина, втративши півлітра чи літр, має шанс вижити, то обезкровленій і триста грам смертельно.
- Легітимізація. Світ легітимізує твої дії залежно від міри хаосу, в якому ти і він знаходитеся. Приклад Венесуели. Як не як, а саме Мадуро є законним правителем. Закон як дишло – куди повернув, туди й вийшло. В умовах підвищеної ентропії викручуєш світу руки, і він легітимізує усе, що завгодно.
Тому якщо все полетить шкереберть, потрібно забути про цьогочасний інтерес і зробити все, щоб наступного разу шанси на Державу були вищими.
