Червоні лінії можливих компромісів на мирних перемовинах
Окей, міністр оборони, який каже, що 10 років не мив руки, мене здивував. Від міністра охорони здоров’я, який в суді свідчив, що хробак з’їв йому частину мозку, я уже охуїв. На Борисі Епштейні я уже Jack’s complete lack of surprise, тому давайте просто зрозуміємо, що означає “нам своє робити” в такому можливому контексті.
Завтра Борис Епштейн каже “хлопці, домовляйтеся”. Маємо наступний діалог:
– Мы готовы договариваться с учетом реалий на земле, нашего действующего законодательства и гарантий невступления Украины в НАТО!
– Припустимо. Це означає, що ми маємо віддати вам Запоріжжя і Херсон, тому що ви їх до себе в конституцію записали?
– Именно!
– Але в такому випадку з урахуванням реалій на землі частина Курської області відходить Україні, вірно? Впишете це в конституцію собі?
– МЫ НЕ МОЖЕМ ГОВОРИТЬ В ТАКОМ СМЕХОТВОРНОМ КЛЮЧЕ!
*виходять, грюкнувши дверима*
І Борис Епштейн каже нам наступне: хлопці, ми захоплюємося вашою сміливостю героїзмом хуйомайо бараньї яйця, а тепер умови наступні – Росія велика держава, президент Трамп не хоче з нею залупатися ще на пять років, тому план наступний – ви виходите з Курської області, ми вас у НАТО не беремо, отримуєте від нас гарантії безпеки, міцні як слово Дональда Трампа, укладаємо мир по існуючий лінії зіткнення, від претензій на Крим, Донецьку і Луганську область відмовляєтеся. Проводимо демаркацію по існуючий лінії, так і бить, не віддаєте Путіну Херсон і Запоріжжя. Згодні?
Ми такі: бля, нє, ви шо там, кончені, вам всім там шо лі хробаки мозги поїли, не тільки Кеннеді?
Епштейн каже: ну, нє, то нє, не хочете конструктиву, тоді пака, далі ви самі, військова допомога уходіт в нєбо.
І от делегація повертається додому і думає цікаві думки. Про себе, про країну, про майбутнє, про що є прийнятне, а що не є.
З чисто животної політичної точки зору, тут би всім опозиційним силам вийти і сказати: ага, сука, ага, провалили міжнародну дипломатію, проїбали країну, довєлі! Всі на Майдан, і все таке, захопити владу і самому вже розйобуватися з тим, що отримаєш на руки, з урахуванням інтенсифікації наступу москалів і втрат територій під час Майдану.
З трохи більш стратегічної, але теж животної політичної точки зору, тут би затаїтися і сказати: ну, хлопці, ви керівники, ви і розйобуйтеся, на виборах подивимося, як народу ваші рішення заходять. Ну, і там далі тоже вєєр рішень, різного ступеню всратості.
З точки зору людини, яка хоче пожити як в кіно, тут би встати всією країною на весь зріст, сказати “козаки не здаються” і продовжити їбашитися на морально-вольових, як Сирський завіщав, продовжуючи втрачати території та сподіваючись, що допомоги ЄС вистачить, а Трампа за цей час доїдять миші й демократи, і він різко змінить свою думку, і в обмін на нові руїни, смерті й втрачені території ми отримаємо-таки весь космодесант планети, як у фільмі, коли кавалерія з-за холмів прискакала, щоб врятувати головного героя, якого вже відпиздили, відірвали руку, ногу і вбили всю сім’ю, але все одно получився хепі-енд.
А з чисто людської точки зору, я в деякому тупіку. Мені то шо, неси свою сержантську службу, як родіна сказала. Але де особисто для мене проходить червона лінія можливих компромісів на мирних перемовинах, потрібно якось швиденько для себе прояснити. Тому що є таке глибоке відчуття, що треба ці червоні лінії для себе провести, щоб Борису Епштейну було що перетинати.
