Казочка про веранду, або Ті, хто тримає дах…

В одному файному місті було улюблене всіма місце – величезна, зелена, затишна веранда на березі широкої річки. Тут було зручно сидіти та неквапливо пити пиво, ліниво витріщатися в телевізор і вести тихі розмови «за життя». Відпочивали тут цілими сім’ями – прямо біля фонтану була дитяча зона з гірками та гойдалками. Навколо було розташовано кілька кафе – ціни були приємні, а меню радувало всілякими смаколиками.

Місто «зависало» тут цілий рік. Веранда була накрита масивним дахом, що тримався на дерев’яних стовпах-колонах. А взимку в отвори вставляли вікна і запалювали камін. Городяни пишалися верандою, називали її «наше місце», і сюди обов’язково заглядав кожен, хто приїжджав в містечко.

Одного разу, весняним днем, коли усміхнене сонце обіцяло тільки радощі, пролунав страшний тріск. Дерев’яні колони, на яких тримався важкий дах, почали лопатися та просідати одна за одною. Просто ніхто не помітив, що вночі хтось спиляв кілька стовпів. І відвіз їх до себе на дачу. А може, й помітили, але не вважали це яскравою подією, адже практично нічого не змінилося.

Гучний тріск налякав усіх, а пил, що сипався зі стелі, забивав очі та дихання. Частина натовпу, кашляючи, вже почала впадати в паніку. Але тут багато чоловіків згадали, що вони чоловіки, схопилися на перила балюстради, підперли дах плечима, напружилися, – і падіння зупинилося.

Пил осів, і в дверному отворі почали з’являтися приголомшені, але зацікавлені мешканці, що вискочили на вулицю.

– Нє, ну ви молодці, хлопці, респект!
– Я, головне, сиджу, а тут штукатурка поруч – ляп! Я пиво в руки – і на вулицю…
– Дякую, милі, я б діток не встигла вивести…
– Стільки людей могло задавити…
– Ні, ну я не знала, що навколо стільки справжніх чоловіків…
– Пиво героям!..

Кілька парубків, які вибігли з усіма на вулицю, рвонули до сусіднього кафе за пивом. Чоловікам, що тримали на плечах дах веранди, було не до пива. Конструкція була важкою, незручною, давила на плечі та загрозливо потріскувала. Гінці повернулися з пінними келихами, зрозуміли свою помилку та сіли за столик пити, – не пропадати ж напою.

– Треба ж щось робити, кудись дзвонити? – розгублено сказала одна з жінок.
– Зараз рятувальників наберемо, мера та поліцію, – сказав хтось з пивної компанії та почав витирати серветкою жирні від риби пальці, щоб дістати телефон…

Події на веранді розвивалися, як завжди, не поспішаючи. Хтось телефонував, хтось бродив, зацікавлено розглядаючи пошкодження і людей під дахом. У центрі зав’язалася суперечка, хто винен – злодій, якій вкрав колони, будівельники, які могли б їх поставити густіше, або охорона парку, в якому стояло кафе? Суперечка ставала голоснішою. У запалі опоненти іноді кричали один одному «Йди тримай дах!» Але ніхто не йшов і не тримав.

Група міцних молодих людей сперечалася голосніше за всіх. Воно і зрозуміло – самим дієвим вони вважали набити морду винуватому. Але не могли вирішити до кого йти, тому вирішили бити їх всім передбачуваним винуватцям по черзі, а для початку озирнутися на всі боки. Може почати прямо тут? Рано чи пізно винуватець попадеться.

Тих, хто тримав дах, все це цікавило мало. Почався дощ, – він бив по спинах і тік за комір. А вітер тиснув на конструкцію та намагався вирвати її з рук. Ставало прохолодно. Затерплі руки й плечі починали костеніти. А очі, не дивлячись на холод, заливав липкий піт.

Дуже скоро з міста прилетіло два запорошених автобуса. З нього вивантажились якісь діловиті люди. Вони почали будувати тимчасові підпори, акуратно поїти та годувати тих, хто тримав дах, та перев’язувати подряпини і садна. Час від часу деякі з них підміняли втомлених. Процес потихеньку налагодився. Дах більше не тріщав. Люди з автобусів потихеньку винесли сміття і навіть підмели веранду.

Майже одночасно з ними приїхали журналісти. Вони нишпорили всюди з камерами, а клацання фотоапаратів зливалося в кулеметні черги. Кількість версій потроїлася, і деякі стали зовсім фантастичними. У кутку веранди поставили софіти навколо круглого столу. Там, в прямому ефірі, обговорювали версію, що в конструкцію спеціально закладена помилка. Кількість потенційних змовників росла і наближалася до кількості мешканців міста. Тому більшість зійшлася на тому, що винен мер. Після чого обговорення, як завжди, перейшло до лайки, тобто до грошей і влади.

Приїхали будівельники. Заміряли все і щось записали на папірці. Прораб почухав потилицю і поскаржився, що на складі будматеріалів «хрін ночував». Подзвонили меру. Мер наказав “не бздіти” і, мовляв, “впораємося”! Будівельники поїхали.

Приїхали рятувальники. Спробували вивести людей з веранди. Але пиво та приглушена небезпека зробили свою справу. Рятувальників послали. Рятувальники заперечили. В кутку з круглим столом виникла версія, що винні саме рятувальники. Рятувальники знизали плечима, вийшли та виставили оточення навколо.

Телевізор давно включили знову, і народ з цікавістю дивився репортажі про те, що відбувається на веранді. Як правило, вони сильно відрізнялися від того, що люди бачили навколо. Але помічало це не дуже багато людей. Більшість охоче вірило. І навіть той, кого замість Петра журналісти назвали Сергієм, попросив його тепер так і називати, тому що мама з татом помилилися. Тих, хто тримав дах, журналісти прозвали «атлантами», що охоче підхопили всі. «Атланти» в бік телевізора намагалися не дивитися. А коли дивилися, придушено матюкалися.

Поступово життя на веранді повернулося на круги своя. І всі потихеньку стали забувати, що дах тримають не дерев’яні колони, а живі люди. Багато хто просто бистро навчився не дивитися в їхній бік. На столиках знову з’явилася їжа. А пиво з них так і не зникало. У кутку, де як і раніше сперечалися люди разом з журналістами (що залишилися біля пульсу подій і пива), версії події продовжували множитися. Потихеньку стала забуватися головна причина – злодій, який вкрав колони. Це було нецікаво.

Незабаром парубки, які сиділи за столом і пили по восьмому келиху, звернули увагу, що хтось стоїть на перилах, і тримає дах.

– О, хлопці, що ви там стоїте? Кидайте всю цю маячню і гайда до нас – пиво пити.

Хлопці, відпльовуючи пота, спробували пояснити, що якщо вони підуть, то дах впаде і накриє всіх, як мідним тазом.

– Та схаменіться! Хто вам таке сказав? Вас обманюють! Осьо подивіться в телевізор, – у нас все, як і раніше. Життя йде своєю чергою! Ви ще скажіть, що «хтось стовпи вкрав»!

Хлопці сказали, що вони думають про телевізор.

– Ну, не вірите телевізору, подивіться на нас! Ми сидимо тут уже котру годину, спокійно п’ємо пиво, і з нами нічого не сталося, – бачите? Вас не переконує реальність того, що відбувається? Ідіть до нас. Нічого не сталося до цього – нічого не трапитися зараз!

Ті, хто стоїть під стелею сказали, що вони зроблять в першу чергу, коли у них звільняться руки. Сидячі за пивним столом образилися”Ну, дивіться… Ми вас туди не посилали!” Вони зблизили лоби та почали перешіптуватися тихіше. Інакше як «ці срані атланти» людей з дахом на плечах вони більше не називали.

В процесі, час від часу, приїжджали якісь мутні люди. Вони фотографувалися з «атлантами». Підходили до столу в кутку та розповідали, як би вони швидко все могли вирішити, пригощали всіх пивом (або пили його за чужий рахунок), роздавали яскраві буклети та їхали геть. Після таких візитів пожвавлення в рядах тих, хто сперечався, росло. А журналісти приймалися міркувати – «як би було добре, якщо б…».

Раніше тих, хто на час поступався вантажу на плечах і йшов відпочити, всі кликали до себе. Тепер же їх намагалися не помічати або опускали очі та бурмотіли, що «тут насправді зайнято». Деякі, що спочатку дій пригощали своїх рятівників, почали роздратовано питати «А хто платити буде?» і трясти зім’ятими рахунками.

Тільки люди з запорошених автобусів і будівельники, що почали підвозити колоди, дошки і цвяхи, продовжували тихий мурашиний рух. Час від часу вони намагалися переконати тих, хто сидить за столиками, приєднатися до спільної роботи. Від них мляво відмахувалися. А деякі виходили з себе та кричали:

-Що це у вас? Рятувальна операція? Будівельна? Спочатку назвіть будівництво – будівництвом, а потім…
– Нехай син мера туди лізе…

Люди, які тримають дах, перестали звертати увагу на цей галас. За багатогодинне стояння вони навчилися правильно розподіляти навантаження на м’язи та робити заміну втомлених.

Група міцних молодих людей вже встигла набити морду бармену, охоронцеві та торговцю морозивом, що проходив повз. Просто про всяк випадок. Об’єднавшись з людьми за столом суперечок, вони швидко вловили коло потенційних винуватців, випили пива, загнуздали натовп і почали приставати до «атлантів».

– Пішли з нами. Ми розповімо, хто винен. Дах треба тримати не тут! Кидайте все, і пішли на…
– Пішли на… – коротко огризнулися з-під даху і плавно перенесли навантаження на іншу групу м’язів.

Під’їхала вантажівка з лісом, будівельний кран і екскаватор. Натовп, що скучив по пригодах, весело осатанів.

– Давай сюди вантажівку! Поїдемо в місто бити морду винуватим і будувати який-небудь новий дах! (При слові «будувати» велика частина натовпу розчаровано потягнулася назад за столики).
– Екскаватор куплений за міські гроші! На них можна було б побудувати літній кінотеатр і бювет! Ганьба!
– Кран пригнали не просто так! Зараз він нас усіх підніме та унесе!…

Крики перекрили удари молотка. Зосереджені робітники почали збивати та встановлювати паркан навколо веранди. Крізь почали з’являтися таблички «Не вилазь – уб’є!», «Не стій під стрілою!», «Не включати, працюють люди!» і «Прохід закритий. Обійди справа».

– Що це? Яке «справа»? За яким правом? Ми тут відпочиваємо… Ми…

Прораб мовчки прибив до паркану табличку зі словами «Будівельний об’єкт».

– Нас тут мер прислав. Ви просили назвати будівництво будівництвом? Прошу. Запис в будівельну бригаду он в тому вагончику.

Натовп почав стрімко танути. Люди згадували про важливі, незакінчені справи та поспішали додому. Група міцних молодих людей розсипалася на зграйки і поїхала шукати пригод. Найгучніші та міцні з них поїхали допивати пиво на дачу, де зі вчора стояли вкрадені колони.

Веранда спорожніла.

Залишилися тільки ті, хто тримав на плечах дах. І ті, хто їм допомагав. Вони дивилися, як робочі приладнують нові стовпи. З запасом. Щоб більше не впало.

Веранда продовжувала жити. Вона відроджувалася. Завтра люди забудуть про сьогоднішній день. І знову повернуться сюди. Життя піде далі.

І коли «атланти» та ті, хто їм допомагав, будуть збиратися тут, на веранді, щоб відпочити та випити пива з усім містом, вони не будуть згадувати поганого. Вони будуть посміхатися, згадувати смішне і говорити один одному «брат». І іноді просити зробити тихіше телевізор.

Неподалік зупинилася машина. З неї вийшла жінка в дорогому пальто. Примруживши очі, вона подивилася на будівельну метушню і тихо пробурмотіла:

– Любі мої… це завдяки нашим зусиллям і наполегливості…

Грюкнули двері. На галявині перед верандою залишилися хмара вихлопного газу і чомусь коса. Прораб підняв косу, помацав лезо, і хмикнув «Тупа, однак!» І пішов її точити. Ну а що? Знадобиться після будівництва.