Моїм Українським Друзям
У вересні-жовтні, на початку листопада 2013 року я кожного дня цікавився новинами з України.
Власне, я тоді задавав собі єдине запитання. Коли стане зрозумілим, що угода про асоціацію України з ЄС НЕ буде підписана. Я не сподівався тоді на її підписання, бо розумів, що можливі лише два випадки:
- Янукович та його оточення відмовляться від її підписання та візьмуть курс на «тайожний союз»;
- ЄС відмовиться від підписання угоди з Януковичем та його режимом через те, що зрозуміє – прикриття цією угодою того, що робить в Україні цей режим, буде йти супротив засадничих цінностей, на яких будувалася Європа після Другої Світової війни. Ну, і другий варіант теж мав би єдиним наслідком курс Януковича на «тайожний союз».
Ніяких інших варіантів я не бачив. Мені й зараз здається, що інші варіанти були неможливі та нереальні.
Відверто кажучи, я весь час схилявся до того, що події розгорнуться за першим варіантом. Тому що для ЄС відмова від підписання була би визнанням провалу політики Східного Партнерства, з якої Україна просто би випала. А свого власного провалу впливові європейські політики не хотіли. Та й сподівались, що підписання угоди дасть їм можливість мати бодай який вплив на Януковича та Україну. Що мені було стовідсотково зрозуміло – Янукович угоду не підпише. І якщо від підписання не відмовиться ЄС, то від нього відмовиться він.
Чим ближче була дата саміту Східного Партнерства у Вільнюсі, тим більш прискіпливо я слідкував за новинами з України. Пам’ятаю, що 16 листопада в ефірі Української служби Радіо Свобода провідний український соціолог Ірина Бекешкіна сказала, що у разі відмови від підписання Януковичем нічого не станеться, суспільство хворе на суцільну апатію, до якихось протестних дій готові не більше 10% людей. Мені важко було знайти контраргументи проти її слів, але інтуїтивно я не хотів з нею погоджуватись.
І коли настало 21 листопада, прочитавши ранком (а в Україні був уже день), що режим відмовився від підписання угоди, я відчув щось, що важко описати раціональними словами. Коли ж через кілька годин побачив повідомлення, що на Майдані почали збиратись люди, ці відчуття матеріалізувались. Я ще написав тоді своєму синові: «Мені здається, що в Україні почалась Революція».
Я розумію добре, що слів для того, щоб описати, що пережила та переживає Україна після цього, просто не існує. Мені неймовірно болить за усіх, хто віддав свої життя за її Свободу, Незалежність, і не лише уся Україна, але й весь вільний світ будуть завжди у боргу перед ними, їхньою Пам’яттю, їхніми рідними.
«Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її», – сказав Бернард Шоу. Але в Україні восени 2013 року, на превелике щастя, виявилось достатньо людей з відчуттям Гідності та прагненням до того, щоб бути вільними, щоб країна стала вільною та рівноправною частиною вільного світу.
Україна за ці п’ять років пройшла шлях, який інші країни проходять за десятиліття. Я стверджую це, бо бачив це на власні очі. Я з величезною радістю приїздив в Україну двічі в цьому році. Зміни, що відбулись, величезні. Можна багато чого перераховувати. Але країну не впізнати у порівнянні навіть з тим, якою вона була ще три роки тому, не кажу навіть про те, якою вона була до Революції Гідності.
Головним є те, що почуття Гідності та Свободи є наразі визначальними для багатьох людей. А гідні та вільні люди обов’язково переможуть!
З Днем Гідності та Свободи, рідна Україно!
Фото © Facebook Mikhail Palinchak
