Live the Legend

Головний по тренуванню оголосив паузу перед другою проходкою коробок. В повітрі штин від вихлопу 250 одиниць техніки і сизий дим в присмерку. Глядачі навіть поплескали. Танково-гарматно-ракетне залізяччя погуркотіло на Поділ, щоб повернутися у понеділок.

Три з гаком години виходжено в правках, корекціях, примітках на полях, уточненнях, сварках, емоціях. На сьогодні все, далі без нас.

Заходимо в Глобус на каву. Порожньо. Молоді люди перед нами біля баристи та літній іноземець із перекладачем. Ну, і нас четверо. Теревенимо про парадні справи. Сміємося, мовляв, раз в рік в 20-х числах серпня ми з друзями п’ємо каву в Глобусі і говоримо про парад. Власне, так воно і є.

– Перепрошую, Ви з Першої Кавалерійської?

От чого не чекав ввечері в Києві так це питання, яке відношення маю я до емблеми, що була на усю спину – жовтий щит, перетятий чорною смугою з чорним коником. Спокійна американська англійська просто над моєю головою належала явно людині у віці.

– Вибачте, сер… – Я озирнувся. Переді мною стояв той самий іноземець, що був із перекладачкою. Добряче в літах, сивий, колись високий і дуже статний, здається, ростом він був ледь не вище моїх 198-ми. Він дивився і чекав на відповідь. Дежавю якесь. Нещодавно мене про іншу символіку питав інший чоловік. Це було в іншій країні та за інших причин, але що цікаво цьому поважному джентльмену?

В голові як заціпило, почав шукати потрібні слова:
– Вибачте, сер, ні, я не причетний до Першої Кавалерійської. Але я цікавлюся військовою історією та символікою. Ясна річ, я знаю і поважаю цю славетну частину…

Дід посміхнувся:
– … Я з Першої Кавалерійської.
– О, сер, для мене це велика честь. Дозвольте… Дозвольте потиснути Вам руку?

Потім я намагався видобути зі своєї лінивої голови увесь пристойний запас англійської і розповісти, що тут, в Києві, та й в Україні, багато хто знає про емблему з чорною косою смужкою та коником в жовтому щиті. Здається я говорив, що у нас до війни з Росією був активних рух військових реконструкторів і були команди, присвячені американському війську часів Другої Світової…

– Я служив у В’єтнамі, – сказав дід, – десантником. По поверненні до США перейшов до Першої, потім…

Він говорив, я, де міг, щось уточнював і перепитував. Олексій Сопін знайшов в телефоні якійсь кліп із кадрами зграї «Х’юї» понад В’єтнамом. Ветеран закивав головою, мовляв, так – це ми є…

Ми показали світлини наших “реконів”:
– Це років 4-5 тому, – уточнив я, – ще до війни з Росією.
– Росією? – Перепитав американець. Все ж моя мова бажала б бути кращою, і він явно перевіряв, чи йому не почулося.
– Так, сер, ми захищаємо нашу незалежність…

Ми перекинулися ще парою фраз. Потисли руки і обійнялися. А потім я перепитав, чи не буде він проти лишити на моїй футболці своє ім’я? Що для мене буде за честь… Можливо мені здалося, але його очі стали дещо червоні. Рівно настільки, наскільки може дозволити собі емоцію старий солдат.

Ручку знайшли. Він ретельно вишкрябав чорним по жовтому. Просто в мене на спині. Побажали один одному удачі. Він повернувся до супутниці, я – до нашої кампанії. Перезирнулися. Що тут додаси?

Що Вам сказати про силу військової символіки?

Десь там на Хрещатику коробки шикувалися до другої проходки. Сірі, марунові, смарагдові, оливові, червоні берети… Їм теж вже є що показати. І свого часу хтось із них сивим воїном запитає, дивлячись на футболку, поло чи кепку. І почує у відповідь:
– О, сер, для мене це велика честь. Дозвольте… Дозвольте потиснути Вам руку?

Фото © Олексій Сопін