А якби визнали загрозу?
Терпіти не можу умовний спосіб (сослагательное наклонение – рос.) у викладенні історичних подій. Але. Як інженер, не з чуток знаю, як часто доводиться вдаватися до цього способу, аби пояснити підлеглим своє рішення. Не розуміють інакше, на жаль. Тож вдамся до цього методу і тут, якщо буде зрозуміліше – краще стане всім. Отже. Уявимо на хвилинку.
Колони російських батальйонних груп увірвалися на територію України 23 серпня – їх зафіксували в Секторі «Д» і на прикордонному КПП «Новоазовськ». Москві простояли серед іншого мої побратими з Добровольчого козацького загону ім. Т. Шевченка. А от уявимо на мить.
22 серпня розвідка донесла штабові АТО про намір росіян увірватися в Україну. Уявимо також, що командувач АТО (і він же начальник Генштабу) генерал Муженко цим повідомленням повірив і почав негайно приймати заходи. Що було б тоді?
Аби відповісти на це питання, треба спершу розібратися – а чим була лінія фронту на 22 серпня? Я навів спеціально мапу розділення на сектори, якщо мало – прошу відкрити Гугл-мапу. Бо зобразити все це на мапі малого масштабу дуже важко. Краще буде описати.
Отже. Почнемо з півдня. Від Азовського моря і аж до району Амвросіївки російсько-український кордон був повністю під контролем України. Північніше – цікавіше. Від 20 серпня, після втрати села Петровське, потрапила в оточення українська залога на висоті Савур-Могила. Водночас ще східніше, в районі Міусинська, бився в оточенні 1-й батальйон 30-ї бригади. Сектор «Д» вже не міг йому допомогти нічим, і допомогу надав Сектор «А» – з півночі. 2-га батальйонна група тої таки 30-ї бригади (вона билася в Секторі «А») направила на допомогу 1-му бату механізовану роту. Але позаяк триматися в оточенні далі не було ніякої змоги, рота 2-ї БТГр забезпечила прорив 1-го бату 30-ки на північ до частин Сектору «А». Вийшла 30-ка з оточення 25 серпня, тобто на 22 серпня в районі Міусинська йшли бої та маневри.
Від Амвросіївки через блокпости біля Великої Шишівки фронт простягався до ніжно нами всіма любимого Іловайська, а далі через Оленівку огинав місто Донецьк, причому Піски, Донецький аеропорт і Авдіївка були повністю наші. Нашою була й Ясинувата, звільнена бійцями 95-ї аеромобільної 20 серпня. Від Ясинуватої було ціпком кинути на схід до Жданівки і Верхньої Кринки, де уже стояли блокпости ЗСУ з боку Дебальцева. Така близькість ЗСУ в Ясинуватій до блоків у Верхній Кринці говорила про очевидне – Горлівка і Єнакієво вже перебували у мішку, і їхня капітуляція була справою часу.
Обходячи Горлівку по периметру, фронт проходив до Вуглегірська, а відтак – до Дебальцева, що виступом врізався в територію окупантів. Далі фронт обходив по зовнішньому колу Стаханов (Кадіївку) та Алчевськ, де доблесний терорист Луганди Паша Дрьомов (нині покійний) «героїчно відбивався від українців», які його майже не атакували – основні сили тоді були на інших ділянка фронту. Але охоплення ЗСУ Стаханова та Алчевська з трьох боків в той період – реальність.
На північний схід від Стаханова фронт вигинався такою собі «кишкою» в напрямку Лутугино, Георгіївки, Луганського аеропорту, Новосвітлівки та Хрящуватого – охоплював Луганськ з заходу, півдня та сходу і перерізав шляхи на Алчевськ, Красний Луч (Хрустальний) та Краснодон. Аби повністю заблокувати Луганськ, лишалося тільки перерізати шлях вздовж Сіверського Донця. Перерізати шлях заважали російські батальйонні групи, які увійшли до України приблизно 18-19 серпня, і з якими Сектор «А» вів 20 серпня важкі бої біля висоти «Сармат». Мети своєї російські БТГр не досягли – висота залишилася за українцями, а «народ зайвої хромосоми» зазнав чималих втрат.
На північ фронт проходив… через околиці Луганська – ЗСУ помалу вже віджимали райони міста. Від Луганська доходив до Станиці Луганської, звільненої 21 серпня. Далі, аж до Білорусі, кордон повністю контролювала Україна.
Отже, поставимо себе на місце генерала Муженка і прикинемо – що ми робили б, якби знали, що з російського боку готують прорив до нас?
Ну, по-перше, ми б наказали генералу Хомчаку (командувачу Сектора «Б») припинити страждати фігнею і відвести підрозділи ЗСУ від Іловайська. Сорі, батальйонам МВС ми наказати не могли нічого, а от частинам ЗСУ – залюбки. Хоча очевидно, з відводом ЗСУ Іловайськ на тому й завершився б. Чому ми так вчинили б? Та тому що, з погляду стратегічного, Іловайськ в тій ситуації нам був на фіг не потрібний, а от пара сотень бійців потрібні ще й як. Хоча не факт, що генерал Хомчак виконав би цей наказ вчасно. Про це поговоримо, коли говоритимемо про Іловайськ. Далі.
Частини Сектору «Д» треба було терміново міняти на більш стійкі – наявні частини вже тоді треба було відводити в тил на відновлення. Після прориву з оточення 7 серпня з військами у Секторі «Д» була повна біда – підрозділи 28-ї 51-ї бригад були вимочалені вщент. Можна лише пишатися стійкістю 25-ки. Я не жартую. Але.
Резервів, аби замінити війська у Секторі «Д», не було як явища. Тому міняти їх можна було лише частинами з інших ділянок фронту. Перекидання потребувало часу. А це означало, що в разі вторгнення армії РФ треба було давати військам Секторів “Д” і “Б” карт-бланш на відступ до прибуття посилення. Гадаю, що лінія фронту тоді стабілізувалася б в кращому разі в районі Старобешеве (тобто там, де вона стабілізувалася на 29 серпня), в гіршому – в районі Новотороїцького – Докучаївська (там, де вона зараз).
Аби перекинути війська до секторів «Д» і «Б» (об’єктивно він теж потребував поповнення) та аби убезпечити бригади від флангового удару, треба було на фіг виводити українське угрупування з районів Лутугине, Луганський аеропорт, Хрящувате і знімати оточення з Луганська. Частини Сектору «А» вже відбивали флангові атаки росіян, що їх мета – деблокада Луганська, очевидно було й дитині. Що й сталося, зрештою.
За цією логікою треба було на фіг відводити ЗСУ з Нижньої Кринки та Жданівки і групувати сили біля Дебальцева для ущільнення бойових порядків оборони. А по хорошому, і Дебальцеве треба було здавати сепарам, «с той же целью – защитить мозги». Треба було відводити сили з Ясинуватої. І це ще не все.
Від початку серпня 2014 р. російське угрупування стояло проти Маріуполя. Від липня 2014 р. по КПП «Новоазовськ» та по блокпостах за ним завдавали ракетно-мінометних ударів з боку Росії. А уздовж кордону накопичувалася російська десантура – я сам бачив її в оптику з українського боку. 23 серпня все це збіговисько увірвалося до України. Тож за логікою штаб АТО мусив наказати частинам у Секторі «М» (а їх було там фіг – та нефіг) відходити від кордону (і подарувати його Москві) на рубіж… ну, от Новоазовськ намагалися обороняти. Але після того, як по місту врізали «Смерчами», і стало очевидно, що від цього місто не захистити – Новоазовськ здали, і тим врятували від перетворення на руїни. Тож виходить, що відступати від кордону треба було щось так на висоти біля села Широкіно – там зручно оборонятися.
Логічно? Не викликає заперечень? Якщо викликає – пишіть в коменти, обговоримо. Якщо я щось не врахував або помилився – аргументовано правте, я це люблю.
А тепер згадуємо. ЗСУ в результаті боїв 23 серпня – 5 вересня опинилися як раз на тих рубежах, які я щойно накреслив – за винятком Дебальцева, яке ще півроку було нашим. Значною мірою ЗСУ перебувають на цих позиціях ще й досі. І втрата Дебальцева у лютому 2015 р. – не показник. Дебальцеве за цією логікою теж треба було здати в разі російської загрозі. Якби ЗСУ сама відступила на позиції, придатні для оборони, 22 серпня на інших ділянках фронту, ніхто не гарантував би, що бої біля Дебальцева не почалися б ще тоді – російським БТГр ніщо не заважало накинутися на Дебальцеве з двох боків. Саме тому, за логікою, треба було б «вирівнювали фронт», в тому числі – коштом Дебальцева.
І от уявимо, ЗСУ 22 серпня все це зробили. Що далі? А далі армія Росії швидше за все не прийшла би. Бо все, що їй було треба, ми зробили б за неї. Я не знаю планів армії РФ, я знаю інше – маючи над нами нереальну перевагу, вона вийшла лише на ті рубежі, які були вигідні ЗСУ для оборони. Чому так? Особисто я вважаю, що внаслідок втрат, зазнаних ними в боях з українцями. Можуть бути інші причини. Мова не про це.
Мова про те, що Україна внаслідок їхнього вторгнення територіально не втратила практично нічого – вже вибачте мене за цинізм. В разі визнання загрози з боку РФ, за всіма підручниками військової справи, ми самі мусили б відступити на позиції, на яких врешті решт і опинилися. Так, з боями відступили.
Я згоден, якби ЗСУ тоді відступили самі, не втратили б такої кількості загиблих. З боку Москви також не втратили б, і Москва оперувала б у подальшому значно більшими силами досвідчених горлорізів з РФ. Проте ми б втратили б когось набагато важливішого. В історії не даремно інколи цілі загони гинули, аби убезпечити командувача. Бо вся світова історія доводить, армія без командувача – всього лише тусівка чоловіків.
Якби штаб АТО дав наказ от так відступати 22 серпня 2014 р., наші співгромадяни самі захоплено звинувачували б штаб АТО та Генштаб у боягузтві і добилися б відставки їхніх керівників. І міністра оборони. І Президента, який їх призначив. Москві після такого і заходити не треба було б, – всього чого хотіла, вона добилася б і так.
Але ЗСУ прийняли бій. ЗСУ, так, відступили. Але виключно на ті позиції, які вони могли тримати, і на які відступати в разі зовнішнього вторгнення їх примусила б сама логіка війни. Так, ЗСУ зазнали втрат. Ворог теж зазнав втрат, чималих.
Порівняємо? Фронт на рубежі, куди ЗСУ відступила сама. Або фронт на рубежі, на якому український солдат вчепився за землю зубами і сказав, що далі не пустить. Обирайте – що ближче особисто вам?
