«У нас є план перемоги, але немає плану поразки» (відео)
“У нас є план перемоги, але у нас немає плану поразки”…
“Час обкопувати Київ”…
Колись багато хороших людей (деякі з них вже склали голови, захищаючи нашу землю) казали приблизно таке: страшно, якщо ця широкомасштабка перетвориться на АТО-2.
Так і трапилося.
Це почалося приблизно вже з осені 2022 року, коли на фоні дахозривних операцій суспільство увірувало (принаймні значна його частина), що можна ставати в чергу на автомобільні новинки вартістю по 100-200 тисяч доларів, а замість будівництва бетонованих укріплень влада центральна і місцева почали змагатися, хто більше клумб, стадіонів і мостів наробить (в тому числі в безпосередній близькості від кордону чи ЛБЗ).
Все по класікє – десь там хтось воює, проте “не заважайте містам жити мирним життям”, гасати табунами на визгливих моциках, співати обдовбаними голосами лободу в клубах.
А те, що дивним чином волонтери досі – на третьому році широкомасштабки – збирають на машини, дрони, рації, турнікети, – то їхнє таке хобі. Хай бавляться.
АТО-2 тривало, на диво, недовго, бо росіянам глибоко начхати на наші інтимні ілюзії щодо мирного життя. У них є чіткий план еСВеО. Щоразу новий, звісно, але нам від цього не легше.
І, фактично, зараз, із падінням Донбасу, ми маємо тягучу реінкарнацію 24-го лютого, тільки в більшому масштабі. (Єдина різниця, тоді кончені депутати закликали людей лишатися в домівках, прирікаючи їх на окупацію чи смерть, а тепер люди самі розуміють, що треба звалювати. Якщо є куди. Бо це питання досі теж не вирішене, і люди повертаються домів під російські прапори. Всім по тисячі гривень, але не додатково тим, хто втратив все).
Я певен, що від цього інтерв’ю у багатьох просто запалає нижче спини.
Бо як же так, з одного боку, продовжуємо косити траву в листопаді, будувати тротуари до непрацюючих аеропортів, намагаємося витратити невикористані бюджети аби на щось, на чому можна прикурити, роздаємо тисячу під незрозумілі банківські умови; з іншого, вводимо відповідальність за дрова на подвір’ї та піднімаємо податки; з третього, продовжуємо розповідати по телемарафону, що ситуація контрольована, а всі, хто з цим не згоден, є рукою кремля, а тут рррррраз… і, в смислі, обкопувати Київ? Які ще бетоновані позиції? Як це не тримати людей за дурнів, казати правду і не дивуватися, що люди не вірять офіційним зведенням?
Мартін (я його навіть тегати не буду) – людина, яка працює на перемогу у цій війні 24/7. І він у повній мірі має право говорити те, що він говорить, – особливо про злив даних виробників БПЛА (за який, підкреслю, досі нікого не ув’язнили, бо поліція зайнята контрольними закупівлями шльондр) та про те, як у нас держава (не)стимулює розвиток оборонпрому.
Можливо, для когось його висловлювання стануть “холодним душем”. Але цим і відрізняються люди, які щось роблять і бачать реальну картину, від соцмережевих писак, що створюють альтернативну реальність (інколи на замовлення).
Очевидно, що нині ми спостерігаємо шалену кризу управління, коли прошарки людей, які вивезли перший етап війни чисто на морально-вольових, закінчуються; “пагані саюзники” (завдяки озброєнню яких ми протягнули 2 роки, бо, власне, у нас закінчилося за кілька місяців після лютого) щось притомилися; а внутрішня корупція, як виявляється, не просто не подолана, а прямо підточує обороноздатність.
Ні, все це не означає, що ми прогрАємо.
Це поки що означає, що ми програЄмо.
(До речі, чудовий приклад, щоб пояснити українській дитині важливість наголосів в словах).
І тут або Україна зміниться, або України суттєво поменшає. Але треба лупашити далі.
Майте гарний день.
P.S. А мені пощастило. Я все це від Мартіна чув наживо. Оце сяде поруч у машину, я його везу, а він мені ото нудить. Добре, що тепер не я такий один.
P.P.S. Скрин вибирав спеціально. Саме з таким виразом обличчя Мартін на мене дивиться, коли я з оптимізмом берусь за ремонт чергового військового корча.
