Темні віки ґранднаративу
Знову про все те, про що не пише сьогодні хіба що лінивий: про підвищений, небачений попит на сенси: книжки, вистави, лекції… Ну, от уявіть собі… Ні, не треба уявляти, просто озирніться… Відключення за графіком і без, повітряна тривога в когось у телефоні, а в когось над головою, запізнілі повідомлення про те, куди саме поруч прилетіло, страх зайвий раз зазирнути у стрічку, щоби не побачити останнє фото когось із дуже близьких… І раптом у столичний будній день на лекцію про українське середньовіччя реєструється натовп, ще й такий, що організаторам заходу (Польський інститут у Києві) доводиться терміново винаймати величезну авдиторію на кількасот стільців, бо попередня не могла вмістити бажаючих. Досить інтриг, ідеться про Наталю Старченко, провідну історикиню, яка спеціалізується на не такому вже давньому періоді нашого минулого, який я би наважився назвати «українські темні віки» (за аналогією з європейськими «Темними століттями» від падіння Риму й аж до Петрарки).
Інтерес до минулого в Україні парадоксальним чином підігрів кремлівський дилетант, коли він самовпевнено й самозакохано поніс свою пургу про адіннарод. Хтось же ж його слухає! Я не кажу про його нещасних підданих, хай собі вірять у що хочуть, хоч у пласку Землю. Слухають і ті, хто підсіли на, прости Господи, Такера Карлсона, що вже значно серйозніше в сенсі наслідків. Проте ще важливіше: відомо чиї історичні спецоперації нагадують про необхідність певного, хай конспективного, нашого власного уявлення про тяглість, безперервність і причинно-наслідкові зв’язки в колективному минулому. Якщо зв’язки порушено, на цих ділянках панує непевність, ментальна слабкість і вразливість.
От є, скажімо, давня Русь, дана нам у відчуттях у вигляді зручних мнемонічних образів: тут Володимир Святий на однойменній гірці, Софія Київська, пам’ятник дівчинці, яка подарувала французькому королю і своєму чоловікові Реймське Євангеліє (спойлер: вибачайте, не дарувала), бюст Андрія Боголюбського з варварськими рисами обличчя (це вже для просунутих). Далі в ґранднаративі, як тепер кажуть, — пустка завглибшки в кілька століть. Галичанам краще, в них є король Данило, але культ Данила Галицького, хай там як, — радше локальний феномен. А в масовій картині світу по цей бік Збруча життя знову виникає десь у XVII столітті: козаки, достатньо белетризовані, але від цього дещо умовні, літературні, Богдан і відразу Мазепа — таке враження, що ввімкнули світло, поїхали далі!
Здавалося б, добре нинішнім школярам, їм нарешті все відразу розповідають без лакун і прогалин. Проте початок литовської доби в підручнику, точніше, одному з трьох діючих підручників для 7 класу, з якими я познайомився, позначається дипломатичним і геть незрозумілим школяреві словом «інкорпорація», а подальші події подекуди описуються фактично в традиції передпопереднього століття, м’яко кажучи, до «Школи анналів», коли весь історичний процес зводиться до змагання династій і ключових битв. Що тут відбувається насправді, на землі, згадується поспіхом: економіка, освіта, побут, хоча підручники є більш і менш вдалі, але вони хоча б є! Що ж до старших українців, боюся, вони залишаються у матриці — вибачайте! — совітської «Истории СССР» за 4 клас загальноосвітньої школи, з якого автор цих рядків черпав свої перші уявлення про минуле як стуктуровану реальність, що має до нього безпосередній стосунок. Як уже було сказано: після Ярослава Мудрого Батий і — відразу Богдан Хмельницький, а в проміжку між ними… історія Московії, на жаль.
Між тим, Велике князівство Литовське, Руське і Жейматійське та його логічне продовження Річ Посполита з п’ятьма руськими воєводствами — не просто етап нашої історії, це ключовий етап! Тут слід шукати засади самосвідомості, соціального устрою, горизонтальної взаємодії, політичної активності сучасних українців, я вже не кажу про правову культуру. У нас за першої-ліпшої нагоди згадують «Конституцію Пилипа Орлика», хоча знаменитий текст народився не на порожньому місці, а став органічним розвитком цілої юридичної традиції ВКЛ та РП, кодифікованої в так званих Литовських статутах, а також, що не менш визначально, у щоденних практиках і звичаях, зокрема, самоврядування (235 міст і містечок, що мали Маґдебурзьке право, про які я без кінця нагадую, немов ударений). Ну й військова звитяга, звісно! Звертатися до нашого пізнього середньовіччя означає не просто апелювати до блискучого, але безнадійно далекого минулого, як-от до бібліотеки Ярослава Мудрого, а до цілком реальних магістратів, бібліотек, палаців і замків, монастирів, університетів, судів, про які збереглася не лише мінлива пам’ять, а й суворі в своїй матеріальності пам’ятки й документи…
До слова, про суди. Згадана вище лекція Наталі Старченко була присвячена якраз аналізу реальних судових кейсів XV-XVII століття, зафіксованих у відповідних книгах, що дивним чином збереглися до сьогодні. Авторка на початку обмовилася, що складати враження про щоденне життя середньовіччя на підставі судових записів — усе одно, що розповідати про сьогодення за кримінальною хронікою (скажімо, на «Магнолія ТБ»). А втім, маючи певні навички, можна робити висновки, часом несподівані. Щоб довго не шукати: розбирається чергова судова справа чергового шляхтича, який разом зі своїми поплічниками вчинив елементарний грабунок селян сусіда, рутинна картина тих часів, бо шляхта запальна, гонорова і норовлива. Що робить пограбований селянин? Утирається? Йде до свого пана, щоби той його захистив? Ні, він іде до шляхетського суду відстоювати свою честь! І суд бере його бік! Тут кожне слово на вагу золота: ми, виховані, так би сказати, на реаліях Російської імперії, не уявляємо, щоби безправний селянин, кріпак (а далі колгоспник або, не знаю, інженер, учитель, хто завгодно) не те, що говорив, а навіть думав категоріями честі. А для тодішньої України — це норма поведінки й свідомості. Додатковий бантик: у судовому «протоколі» перераховується, скільки кривдник украв у ображеного. А там: скількись корів, скількись гусей, скількись грошей, скількись полотна, а також… сукня жіноча оксамитова зі срібними ґудзиками… «Честь» і «срібні ґудзики» — оце дві деталі, які ставлять з голови на ноги уявлення про безправний і нужденний народ доби українського середньовіччя.
Так, багато в чому Річ Посполита була не мед, не варто її ідеалізувати, як не варто ідеалізувати іншу міфологізовану державу, що має до нас стосунок: «бабцю Австрію». Взагалі зазирати в минуле в пошуках утраченого раю — це вже зовсім архаїка. Зазирають у пошуках безперервності, тобто себе самих.
Я гаряче раджу всім охочим праці Наталі Старченко, зокрема, її фундаментальну й водночас популярну в кращому розумінні слова книгу «Українські світи Речі Посполитої» (Київ: Laurus, 2021), але не лише заради реклами, безкорисливої й щирої, я ділюся своїми враженнями. Проблема, як на мене, в тому, що ця книжка мало не одна-єдина на цю тему, якщо не рахувати згаданих підручників. Тож наші «темні віки», на відміну від тих, справжніх — наслідок не браку пам’яток, а браку уваги й поваги. Цензура та імперська ідеологія саме собою. Тож усім, хто тепер займається популяризацією вітчизняної історії, треба все кидати й заповнювати прогалину й лакуну. Попит, як ми бачили, є. Хтось скаже, що це не на часі. А кремлівська потвора на часі? Гадаєте, воно ніяк не пов’язано?
На заставці: Видання «Українські світи Речі Посполитої. Історії про історію» було випущено в Польщі Міжнародним центром культури у Кракові. Фото: Paweł Mazur/MCK
