Русь Речі Посполитої – складні шляхи ранньомодерного українського націєтворення
Ці складні теми, у центрі яких – творення українського народу, ще доведеться детально дослідити історикам та осмислити сучасним українцям. Результатом інтелектуальних зусиль має стати власна історія, позбавлена нав’язаних імперією наративів. Пише на сторінках Тижня доктор історичних наук Наталя Старченко.
24 травня 1569 року князь Костянтин Вишневецький, проголошуючи на Люблінському сеймі «ми народ такий поштивий, що жодному народові не поступимося», зробив заявку для свого народу на місце поміж інших двох – польського та литовського. Для головних гравців, які затято сперечалися про контури майбутньої Речі Посполитої, волиняни, що їх представляв князь, уявлялися хіба засобом для досягнення «свого». Коронярі (себто мешканці Польського королівства чи Польської Корони) прагнули «історичної справедливості» – повернути, як вони вважали, колись відірвану від Польщі Волинь назад, приєднати «братів» до питомого тіла. Вони, схоже, щиро не зрозуміли, що мали на увазі волинські князі та шляхта, коли заявили про потребу гарантій для їхніх власних прав і свобод в обмін на згоду ввійти до складу Польського королівства. Як, напевно, не знали про лист, який волиняни надіслали до короля зі свого з’їзду 29 березня, в якому пропонували скликати новий сейм на кордоні Волині та Польського королівства для того, аби обидві сторони могли обміркувати умови об’єднання.
Історія стосунків волинян із литвинами під час Люблінського сейму була ще драматичнішою. Еліта Великого князівства Литовського з подивом для себе зауважила, що ті, кого вони ще геть недавно не вирізняли як окремого суб’єкта («від панів волинців жоден із нас того не сподівається»), розпорядилися своєю долею цілком самостійно. Ба більше, волиняни окреслили й ширше коло своїх, яким належить розділити їхній вибір: передусім Київське та Брацлавське воєводствa, далі – Берестейщина. Як писав жмудський староста Ян Ходкевич до віленського воєводи Миколая Радзивіла «Рудого», «волинці подали ту думку послам [коронним], що Київ і Берестя їм належить. Кордони Бокій виводить по Нарву і Ясельду, залічуючи й Кобрин до Волині, чого поляки думають добиватися».
Луцького земського суддю Гаврила Бокія, про якого згадує в листі Ходкевич, на сеймі прозвали «Хронікою» за його великі знання. Цілком імовірно, що він не лише озвучив територіальні претензії волинської шляхти, а й обґрунтував їх посиланням на історичну тяглість, адже саме названі річки окреслювали північний кордон Галицько-Волинської держави, а чи Руського королівства. Об’єднатися з Берестейським воєводством у волинян не склалося, попри те, що місцева шляхта, зібравшись на свій з’їзд, відрядила до Любліна посланців із наказом без унії не повертатися, аби не розлучитися з братами-волинцями. Так окреслився кордон, що відітнув від Великого князівства Литовського новоприєднані до Корони українські терени (зберігшись практично в незмінному вигляді як кордон між нинішньою Україною й Білоруссю).
Зауважу, що заявка «поштивого народу» на своє місце на перекроєній мапі обросла в результаті люблінських подій важливими гарантіями: незмінність кордонів для трьох приєднаних до Польського королівства воєводств (Київського, Волинського і Брацлавського); руська (давня українська) мова як мова судочинства й адміністрації; збереження ІІ Литовського статуту в судочинстві (із часом Статут отримав назву Волинського), рівність католиків і православних тощо. За формою Люблінські привілеї, дані Волинській землі (Волинське та Брацлавське воєводства) та Київському «князівству» (по факту воєводство), нагадували умову між двома суб’єктами, непорушність якої скріпив своєю присягою король (від себе і своїх наступників). Саме на Люблінські привілеї як договір з іншими членами конфедерації спиратиметься руська шляхта, творячи концепцію Русі як третього члена Речі Посполитої, рівного Польському королівству та Великому князівству Литовському.
17 вересня 1641 року, через 72 роки після промови Костянтина Вишневецького, православний посол на Варшавський сейм Адам Кисіль від імені свого руського народу, мешканців чотирьох воєводств (Київського, Волинського, Брацлавського й Чернігівського), виголосить претензії до решти Речі Посполитої. Правнук тих, хто 1569 року в Любліні обережно намацував кордони та вибудовував суб’єктність своєї спільноти, говоритиме у Варшаві 1641 року про Русь як партнера іншої частини Республіки зі своєю територією, правами та особливостями:
«Ми прийшли до нашої спільної Вітчизни не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами і почестями».
Скаржачись на порушення давніх «пактів», Кисіль окреслює фундаментальні основи свободи, «на молоці» якої вирощений його народ: свобода сумління, вільна честь, недоторканність майна. Він пов’яже свободу й процвітання Речі Посполитої з дотриманням прав Русі, пророчо заявляючи: якщо наші права будуть надійно відновлені, якщо ми втішатимемося, подібно до вас, нашими вольностями, скріпленими присягами, поки лунатиме наш вільний голос у нашій спільній Вітчизні, доти ми та наші спадкоємці будемо прихильними до вас; якщо ж ми послабимося, ви залишитеся зі своїми правами, але це не буде свобода, а лише її видимість (симулякр). Кисіль попереджав про невтішну альтернативу – «ваше» небажання зберегти Республіку як форму свободи означає «нашу» руйнацію цієї несвободи, хоч Русь цього й не прагне. Сенатор Кисіль виокремив і протиставив Русь Іншому, поставивши в залежність від дотримання її прав існування Речі Посполитої.
Чи йшлося лише про риторику, а чи Русь справді бачилася тогочасним людям як окрема частина Речі Посполитої, яка хоч і не мала статусу відносно незалежного члена федерації, однак активно прагнула цього?
Звернімо передусім увагу на зібрання прав різних регіонів Польського королівства Яна Янушовського, у якому він виокремив князівство Руське, або Руську землю (Statuta, Prawa y Constitucie Koronne…1600 р.). До неї упорядник зарахував шість воєводств – Руське, Подільське, Белзьке, Київське, Волинське, Брацлавське – та Підляську землю. Правники зазвичай точні у своїх висловлюваннях, хоч, як пам’ятаємо, особливі права були забезпечені Люблінськими привілеями лише для трьох із них. А блискучий інтелектуал Ян Анджей Красінський, який здобував освіту в європейських університетах, так окреслює 1574 року Русь, або Роксоланію, для новообраного короля Генріха Валуа: це колишня могутня держава зі столицею в Києві, про красу якого свідчать давні руїни. Київський воєвода князь Костянтин Острозький виводить свій рід прямісінько від давніх київських князів, володарів Русі. До її території, окрім традиційних шести воєводств і Підляшшя, Красінський «прирізає» ще й Люблінщину.
Про Русь говорять не лише громадяни Речі Посполитої, а й ті, хто прибував сюди з певною метою, зокрема шпигунською. Юний англійський дипломат Джон Пейтон залишив розлогий звіт (1598) про територію, мешканців та устрій Республіки, частиною якої є Русь. Першим руським володарем дипломат називає легендарного Руса – брата не менш легендарних Чеха й Леха. А про давню Русь говорить як про імперію роксоланів із центром у Києві, про велич якого нагадують руїни. Папський нунцій Клаудіо Рангоні у своєму звіті про Річ Посполиту (1604) знаходить місце й для опису зовнішності та характеристики великих людей Русі, а водночас подає широкий екскурс славного руського минулого, згадуючи про коронацію князя Данила.
Руські терени оспіває не один тогочасний майстер а Шимон Старовольський, описуючи Польське королівство, нагадає, що та фантастична провінція «плине молоком і медом» (1632). Що ж до її розлогості, то тут усі автори одностайні, виділяючи під Русь нинішню територію України (та ще прилеглі західні землі включно із Замостям, славним своїм університетом). Нагадуватимуть вони і про давнє державне минуле Русі та прегарну колишню столицю Київ. А англієць Пейтон зазначить: «Їхня мова, звичаї і права – руські». Чи, однак, мислили себе мешканці цієї віртуальної Русі спільнотою?
Через три роки після унійного Люблінського сейму Річ Посполиту чекатиме велике випробування – смерть короля Сиґізмунда Авґуста, останнього представника династії Яґеллонів, та вибори його наступника всією шляхтою, так званим «політичним народом». Це буде перевірка на міцність не лише новоствореної федерації, а й своєрідний експеримент на існування та єдність руського народу. У листопаді 1572 року белзький староста Ян Замойський, майбутній великий канцлер і перша особа за впливом на політику Речі Посполитої, напише до свого дядька Якуба Гербурта, що «за предків наших всі ті воєводства не окремо, але разом радилися про себе і свої вольності», тож у такий непевний час потрібно пильнувати, аби вони «не розірвалися». Замойський має на увазі Руське, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське та своє Белзьке воєводства. Саме ті, які звучали в різних текстах як складові Русі. Під час майже чотирьох років безкоролів’я українські воєводства обмінювалися своїми посланцями та виробляли спільну політику, стоячи на сеймах та шляхетських зібраннях поруч. А водночас протистояли спробам еліти Великого князівства Литовського повернути втрачені під час Люблінського сейму території Волині, Київщини та Брацлавщини.
Давня історія Русі, про яку згадують автори, була важливим елементом складання ідентичності української спільноти Речі Посполитої. Недаремно антропологи, що займаються питаннями націєтворення, говорять: народ – це велика група людей передусім зі спільним минулим (усі інші характеристики можуть змінюватися, а от спільна «кров» – обов’язкова). Давнє походження народу оприявнювалося не лише київськими руїнами, а й поставало символічними цінностями: влада волинських князів своїм джерелом мала sacrum давніх правителів Русі; шляхетські генеалогії тяглися вглиб до давніх руських воїнів-предків; права, якими судилися українські воєводства, уявлялися давніми «свободами-вольностями», отриманими від руських князів-володарів і лише підтвердженими королями Речі Посполитої. Державне минуле додавало суб’єктності руським воєводствам. Недаремно їх називали «панства наші руські», де поняття «панство» означало державу, в нашому випадку – ту, що існувала в минулому, чию славу успадкували мешканці руської/української Речі Посполитої.
Існування князів – потенційних володарів із кров’ю династії Рюриковичів і Яґеллонів – у тогочасних уявленнях творило з Русі потенційного партнера Польського королівства та Великого князівства Литовського. Недаремно на Люблінському сеймі князь Костянтин Вишневецький, говорячи про свій поштивий народ, додасть: «Ба, у нас є власні князі». Це була серйозна заувага, яку мали розуміти ті, кому вона призначалася. Адже унію ухвалювали володарі, мешканців окремої території натомість хіба приєднували на певних умовах. Люблінські привілеї за формою нагадували договір (хай і аналог автономії, а не повноправного члена федерації) між королем із представниками Польського королівства та всіма станами українських воєводств. На більше новоприєднаним годі було сподіватися, адже у Великому князівстві Литовському вони офіційно не мали навіть подоби автономії.
Врешті в Генріхових артикулах 1573 року, які представляли договір політичного народу-шляхти з новообраним королем Генріхом Валуа, поруч із «польським» і «литовським» народами з’являється вперше і «народ руський». Очевидно, що ці поняття були політонімами й ототожнювалися з Польським королівством, Великим князівством Литовським і, відповідно, Руссю. Такі паралелі знаходимо в актах Люблінського сейму для польського й литовського народів, однак там бракує «руського народу». Він з’явиться чотири роки потому, аби вже 1620-х заявити про себе як повноправного третього члена Речі Посполитої, офіційно федерації двох народів – польського й литовського.
Однак повернімося до тих пунктів Люблінських привілеїв, які суттєво прислужилися ранньомодерному українському націєтворенню. Православний владика Мелетій Смотрицький, полемізуючи на початку 1620-х років з уніатами, говорив уже не про окремі привілеї, а про спільний для «всієї землі Руської». Він використав і поняття «вітчизна» не лише щодо Речі Посполитої, а й до своєї Русі (Волині, Київщини та Брацлавщини). Вимоги дотримання «власних прав», апеляції до привілеїв і дискусії в разі загрози для них часто фіксуються у волинському судочинстві (матеріали якого добре збережені, на відміну від Київського та Брацлавського воєводств). На праві, яке не міг змінити ані король, ані сейм (вищий законодавчий орган), наголошували, скажімо, волинські адвокати в тих випадках, якщо під час судових дебатів протилежна сторона пропонувала застосувати правову норму з-поза ІІ Литовського статуту. Прикметно, що 1645 року волиняни у своїй інструкції для послів на сейм висунули вимогу – надати можливість представникові руських воєводств головувати у Трибуналі почергово з великополянином і малополянином. Вони також заявили, що в разі неповаги до Волинського статуту повернуться до ідеї окремого Луцького трибуналу. Він проіснував лише одну сесію в 1578 році, але залишився в пам’яті волинської шляхти. Про це свідчить і переклад давньоукраїнською мовою в 1643 році сеймової ухвали, якою започатковувалася в 1578 році робота окремого від решти Польського королівства Луцького трибуналу. А 1647 року волиняни вирішили власним коштом видати відредагований Волинський статут, за яким судилися чотири руські воєводства (від 1634-го до трьох додалося й Чернігівське). Для закоріненого в право мислення людей того часу наявність у групи свого права означала високий рівень її суб’єктності.
Так само важливим для руських воєводств, чиї права гарантували Люблінські привілеї, був і захист своєї мови, попри те, що у приватній сфері вона вважалася персональним вибором особи. Уже восени 1569 року волиняни зібрали з власної ініціативи з’їзд, звідкіля спрямували лист до короля, вимагаючи дотримання привілею. Офіційні акти з королівської канцелярії до мешканців цих воєводств мали надсилати руською мовою. Невдовзі подібну петицію відправлять кияни, а потім і брацлавці. Що важливо, місцеві суди відмовлятимуться приймати від сторін документи, писані польською, ба більше – можна було програти справу, не зауваживши цієї дражливої деталі. Інколи траплялися на позір анекдотичні ситуації, коли справу в суді відхиляли через підпис латинськими літерами або слово «капітула» латиною. Згодом при королівській канцелярії з’являться руські писарі, які вестимуть окремі книги для мешканців Волині, Київщини та Брацлавщини – Волинську метрику. А окремі «мовні» вимоги в інструкціях послів від цих земель на сейм фіксуються до початку 1640-х років.
Для українця, вихованого на традиційній історіографії, створеній ще в Російській імперії, звучить аксіоматично – українець у минулому мав бути православним, усі інші трактувалися не лише як відступники від правдивої віри, а й зрадники свого народу. Історики, що займаються ранньомодерним націєтворенням, стверджують: релігія не була «клеєм», що об’єднував народи, радше навпаки. Справді, саме тут русини Речі Посполитої мали цілком різні уявлення про «своє». Переважна більшість шляхти та частина православного духовенства підтримували поліконфесійну модель руського народу. Як заявляв полоцький владика Мелетій Смотрицький:
«Не вироджується зі своєї крові той, хто міняє віру. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає одразу ж іспанцем чи італійцем, а по-старому залишається шляхетним русином. Отже, не віра русина русином, поляка поляком, литвина литвином робить, а народження й кров руська, польська, литовська».
Смотрицький пропонує за основу руськості брати кров або походження, а водночас територію (країну Руську) та свої права, творячи незвичну для тодішньої Європи, але дуже сучасну територіально-правову концепцію руського народу (політичного українства, сказали б ми). До своєї руської крові апелює й німець за походженням, католик за вірою й русин за вибором Ян Щасний Гербурт, який на початку XVII століття відстоював права православної Церкви. Про себе як про частину «руського народу» в 1632 році говоритимуть волиняни – католики і протестанти, боронячи інтереси своїх «братів-православних». Врешті, руськість визнали після тривалих дебатів і за уніатами. А от у козаків було своє бачення, яке розділяла й частина шляхти та духовенства (переважно низового), для них православ’я було «впаяне» в поняття руськості. Додам, що ці уявлення про руських народ поділяли всі стани тогочасного суспільства, особливо ті, що були наділені своїми правами. Люди минулого не лише зараховували себе до окремого народу Речі Посполитої, а й гаряче відстоювали його межі на найвищих публічних майданчиках – сеймах.
Ці складні теми, у центрі яких – творення українського народу, ще доведеться детально дослідити історикам та осмислити сучасним українцям. Заняття це захопливе й важливе, адже результатом інтелектуальних зусиль має стати власна історія, позбавлена нав’язаних імперією наративів: клаптиковості, розірваності, селянськості тощо.
Автор: Наталя Старченко
На заставці: Люблінська унія. Картина гурту Лукашівців
