Код нашої нації протягом усіх століть – це розбрат

Війна зробила мене дуже толерантним. До своїх.

Чомусь останній рік мені абсолютно немає діла до того, чи вірує людина в Бога. Чи в богів. Чи в якого саме з богів. Не скажу, що мені і раніше до того була справа, але суто інстинктивно я намагався уникати ситуацій, а отже уникати людей, де мені довелось би розбиратись у молитвах, хрестиках, килимках чи релігійних святах.

Те саме з політичними орієнтирами.

Я не змінив своїх смаків (вірніше, своїх антиуподобань), але ж я не відмовився від того, щоб прихильних чинного Президента витягнув мене з-під обстрілів. Реальна загроза життю – не вигадана, не диванна, а та, що змушує тебе пірнати у калюжу і втискатися у смердючий бруд та скло, швидко розставляє пріоритети по поличках.

Так само я, коли забирав людей з палаючих вулиць, не питав, за кого вони голосували, якої віри чи якою мовою розмовляли.

Цієї проблематики в умовах загрози життю просто не існує. Взагалі. Всім тупо насрати. Вибачте за таке лайливе слово, але як є.

Так само я повз вуха пропустив той факт, що водій з нашої колони – антивакцинатор. Це, на мою скромну думку, набагато більш важливе поле для суперечок, аніж питання віри, але ж ні. Ні я, ні він не знаходили ані часу, ані приводу, щоб поговорити про подвійні сліпі рандомізовані дослідження, аутизм і ртуть.

Війна – з її трупами на вулицях, спаленими тілами, розстріляними автівками з написом “Діти” – лишає дуже мало простору для дискусій, хто свій, а хто чужий.

Війна, курва, дуже спрощує світогляд:
– Домовлятися можна з тими, хто готовий вести діалог, а не з тими, хто тебе убиває.
– Єдиний критерій в оцінці людини – наскільки вона ефективно сприяє депопуляції росіян. Прямо чи опосередковано.
Наче все.

І я бачу, на жаль, що чим далі від фронту, тим цей простий рецепт нашої перемоги все більше затирається суперечками. Суперечками, які, впевнений, не виникають просто так. І свідомо підживлюються Кремлем. Бо вони вже програли, але не фатально. А ми, хоч і не впали, але ще не перемогли. Бо ж єдиною нашою перемогою може бути виключно фатальна поразка росії. На шмаття. На друзки. В нуль.

І кожного разу, коли вони стояли на краю прірви, вони ж успішно вживлювали нам “код нації”. Ні, не мову і не язик, як багато хто вважає. Розбрат.

Код нашої нації протягом усіх століть – це розбрат. З будь-якого приводу: планку на хресті не в той бік прибили, хати не того кольору, гетьман не той, повстанці не ті, союзники не такі, мова не та. І свята упевненість пересічних, що колір хат, напрямок хрестів чи прізвище гетьмана якось впливають на змогу росіян нас убивати – і призводить до кластерізації суспільства та… вбивств.

Ні.
Росіян зупиняє тільки смерть.
Звичайна, проста. Та, якій байдуже, хто її робить: православний, іудей, мусульманин, однорукий чи одноокий, стрижений чи татуйований, блондин, сантехнік, офісний працівник. Це настільки очевидні речі, що мені аж соромно їх писати.

Але оцей вир емоцій, що несеться у фейсбуках, вражає.

І, так, мова – важлива. Віра. Вакцини. Колір хат – безумовно. І ламання списів – Байден чи Трамп – має сенс. Як і суперечки щодо того, як правильно казати – Хемінгуей чи Гемінгвей (чи як там треба).

Але, шановні, давайте вже після свя… перемоги? Домовимось же.

І, я певен, що коли Кремль впаде, з більшості питань домовитися вийде простіше, аніж зараз. Чи не так?

Майте тиху ніч.

Апдт. Я нагадаю, що рпц – не церква. Корупція – такий саме ворог виживання держави, як і російський солдат.