Never Again не порожні слова
Пошук москвою “особливого шляху” проявляється в усьому. Навіть у пам’ятних датах. Особливо у пам’ятних датах.
Відзначати закінчення війни в Європі не 8, а 9 травня.
Робити сенсом не пам’ять про загиблих і “ніколи знову”, а “можем павтаріть”.
Зводити пам’ять про війну у культ побєдобєсія, власне, війну вихваляючи.
У цьому теж одна з причин, чому рашизм знайшов таке відлуння у мільйонах підвладного населення.
Шал імперської експансії вимагає героїзації війни. Не так подвигу воїнів, не так жертовності та мужності суспільства, а ствердження можливості “повторіть”. І в цьому – світоглядна і моральна прірва між рашистами і українцями.
Тому з 2014-15 року, практично з усім цивілізованим світом, ми саме сьогодні вшановуємо пам’ять полеглих у ІІ Світовій війні і дякуємо переможцям над нацизмом.
А уроки перемоги над нацизмом – єдність цивілізованого світу, необхідність покарати зло і викорчувати його з корінням – допоможуть перемогти рашизм. І тоді Україна і світ матимуть справжній День Перемоги.
Хм, в нас за ці вісім років війни багато казали, що гасло Never Again, мовляв, лише безсила декларація. Але ж ми тепер бачимо, що це не так. Просто знадобилося більше часу.
Народи Вільного світу зробили висновки з жорстокого ХХ сторіччя. І тому, коли з рашки зазвучало “Можєм повторіть”, відповідь світу виявилася геть не така, як очікували занурені в глибоку архаїку росіянці.
Вони роками пророкували й пропагували Третю світову. При чому всі без винятку: кремліни, лоялісти кремля й реваншисти пропагували, “нєтакіє” пророкували з позірним острахом.
Ну й ось це сталося. Але виглядає не як війна всіх з усіма, переподіл територій і тому подібні властиві світовим війнам процеси. А виглядає дуже просто: цілий Вільний світ і його союзники ставлять на місце оскаженілого агресора.
Згадаємо етапи: от візит лідера Великої Британії напередодні війни; от перша консолідована відповідь Заходу у вигляді санкцій; от історична промова Байдена в Польщі; а от вже зустріч понад сорока країн у Рамштайні. А завтра чекаємо на вступ в дію закона про ленд-ліз.
Так судилося, що на вістрі цієї боротьби опинилася Україна. Ми не знаємо, скільки часу й сил візьме ця боротьба. Ми не знаємо, чи триватиме вона суто в Україні, чи масштабується ще кудись довкруж кордонів агресора.
Але вже бачимо, що наша війна змушує скажених кремлінів скорочувати присутність в світі: сьогодні багато кажуть, що вони забираються з Сирії, де стирчали бозна-скільки років. Але вже якось призабули, що вони з початком широкомасштабного вторгнення весь час витягають свій контингент з країн ОДКБ – Киргизстану, Таджикистану, Казахстану тощо. А там вони ж присутні не тому, що заманулося величі, як в Сирії, в них там давні союзницькі зобов’язання. Та й вагомі власні безпекові інтереси – не дарма ці країни Центральної Азії звуть “м’яким підбрюшшям” роіссі.
Також ймовірно йде постійний процес скорочення неофіційної присутності в країнах Африки – ну бо там двіжували ж переважно пригожинські “вагнерівці”, а тепер їх потроху всотує наш військовий театр.
Словом, все, що х*йло за останні років 15 напаскудило по цілому світу, тепер потроху обнуляється.
І причини тут дві: Україна виявилася не по зубах протрухлій мордорській міці, а світ відмовився втягуватися в азартний переподіл кордонів і війни всіх з усіма.
Тому ні, не кажіть, що Never Again – порожні слова. Це цілком робочий імператив.
