Не треба перебільшувати наші перемоги
У мене для вас погані новини. Ну, як погані? Повернення з країни мрій та ілюзій в реальність. Розумієте, те, що вдалося під Києвом та навколо Харкова, не значить, що ми зламали окупанту хребет. Зовсім. Бо в них ще є багато ресурсів і резервів, щоби знекровити наші війська в зоні ООС та на півдні. Різниця між нашими арміями в тому, що окупанти не рахуються з втратами, а ми рахуємось. А ще в тому, що їх реально дохріна. І техніки дохріна. Все, що зараз на окремих ділянках тримається, це тримається виключно на героїзмі наших вояків та на межі. На межі людської стійкості, на межі ресурсу техніки. Просто є ділянки фронту, де рівняються з землею будівлі, і просто нема за що триматися. Це те, що є сьогодні. Є техніка, яка виходить з ладу та попадає під ураження. Є поранені та загиблі. Є люди, які не мають сну та харчування неділями. Просто це все нам треба розуміти. І треба бути морально готовими, що війна з переважаючими силами противника – то не шоу від спікерів та розмовляючих голів. То кров, піт, виснаження, втрати.
Так, ми намагаємося ділитися більш позитивними новинами. Не тому, що хочем приспати вас. А тому, що психіка кожного з нас має ресурс міцності. Ми варимося в цьому більше 8 років. Ми трошки більше загартовані психічно. Але війна – то те, до чого ніхто з нас не був готовий. Тим більше така варварська війна. На знищення. Без правил. Без людяності. До цього треба призвичаїтись. Треба трохи часу. Нам всім цей час дають хлопці на передовій. Але і їм треба відпочинок. І їм треба нова техніка. Нова зброя. Підрозділам треба відновлення та резерви. І це треба розуміти. Нема фанфар. Нема суцільних перемог. Є героїчний супротив на межі людських ресурсів. Є межа ресурсу техніки та зброї.
І всі рішення, які приймаються та будуть прийматися військовим керівництвом, приймаються з урахуванням всієї, абсолютно всієї інформації. Ніхто нічого не замовчує. Це неможливо. Бо у Залужного та його команди сотні каналів інформації. Але треба розуміти та бути готовими, що війна – то не так все просто. Та не так все бравурно переможно. Нас всіх чекають дуже не прості часи. Вони будуть. Бо ми відбиваємо навалу армії, яка тримала донедавна у страху весь світ. Так що, тримаймо стрій. Гуртуємось. Б’ємося. Та допомагаємо збройникам.
Бо зараз все – витратні матеріали. Що автівки, що безпілотники, що сучасні девайси. Все горить, все виходить з ладу та знищується ворогом. Наша задача – робити розмін на нашу користь. І коли ми втрачаємо коптер ціною під 4-5К доларів під час знищення техніки на мільйони, то воно того варте. Або коли втрачаємо авто, розмінюючи його на бензовоз чи беху, або навіть танк. І це не рахуючи пробитих та порізаних коліс та запчастин. Бо по-іншому перемога не робиться.
Дякуємо всім, хто допомагає.
Всі реквізити, в тому числі гривневі, за посиланням.
Треба чекати і триматися.
Зараз важкий період війни. Бо чекати завжди важко. Я вже кілька днів по руках себе б’ю, аби не писати цей текст. Але, по-перше, почали приходити і ставити питання такі люди, що проти волі замислився. По-друге, статті на цю тему і так вже з’явилися і на ФБ, і в пресі.
Мені категорично перестали подобатися настрої частини наших громадян. За просторікуванням про Чорнобаївку і про «численні перемоги» почав губитися тверезий погляд на події війни. З’явилося бравурне бахвальство та вже невдоволено-пихате «А чому ми ворогів ще не розбили?».
Так от. До перемоги нам ще шлях неблизький. І це треба спокійно усвідомлювати, аби згодом не падати у відчай від не тих новин, яких ви чекали. І тим більше, аби не волати «Зрада!».
Фронт стабілізувався. Ворог не наступає – ми не контрнаступаємо. Тривають бої місцевого значення. Ворог намагається діяти проти нас тактикою виснаження. Ворог переконався, що в лоб нас не взяти. Ми НЕ повірили у його ядерний шантаж (провокації на ЧАЕС, підрив боєприпасів біля блоків ЗАЕС), нас НЕ зламала стрільба по мирних кварталах тощо. Тому ворог робить дві речі – зриває нам посівну і готує новий наступ.
Саме для зриву посівної ворог б’є ракетами по наших нафтобазах. Посівна – це багато-багато пального. Зірвана посівна – це не тільки злидні фермерів і агрофірм. Це ще й загроза дефіциту харчів і голоду в світі. Україна – один з найбільших постачальників збіжжя. Москва шантажує Захід, аби він припинив давати нам зброю і примусив би нас до «компромісів». Так само як президента Порошенка свого часу, у 2014-му і у 2015 рр., – до епохи діда Байдена.
Водночас Москва проводить приховану мобілізацію і перекидає на фронт всіх, кого тільки може. Мережею гуляє ролик із мобілізованими з ОРДЛО. У Маріуполі вже були помічені кокойтівці – горлорізи з «Армії Південної Осетії». Цілком можливо, що Лукашенка уламають кинути в бій білорусів. ГУР попереджає, що на фронт підуть російські шмаркачі, призвані в квітні. Мета всього цього – зібрати масу.
Навіщо? Аби продавити нашу оборону на основних ділянках. Масою. Не мудруючи. Як свого часу Москва продавила Лінію Маннергейма. Або як наступали по Україні – пригадайте чорносвиточників. Іде багато ознак того, що в Москві збагнули – Бонапартами їм не бути. Тому вони вирішили бути Жуковими.
А наступаюча маса – це дуже важко. Найкраще, що сказано про цю війну: «Відчуття, ніби граєш в шахи з повним ідіотом, але в нього 150 фігур». Масу краще зустрічати, сидячи в обороні, а не в зустрічних боях. Масу краще вибивати, уникаючи спроб оточень. Тобто відступаючи на підготовлені позиції, коли існуючий рубіж тримати більше не можна. Що це означає?
Що треба набратися терпіння і мужності. Можливі дуже непопулярні рішення нашого командування. Можливі відступи. Можливі моменти, коли я (а мене точно не назвеш прибічником чинної влади) буду закликати згуртуватися біля цієї влади, бо вона, чорт забирай, обрана законно на всенародних виборах. Нам доведеться триматися, і ми мусимо витримати.
Але вже зараз ми не даємо їм зібрати всі наявні сили. Чому? Бо ми контратакуємо. Так, локально. Але. Під Харковом ми тіснимо їх до кордону. Біля Києва ми відрізали ворога в Бучі від основних сил – і що сталося далі? Вони перекинули поповнення. Яке ми нищимо прямо зараз.
А атакувати нас вони будуть змушені скоро, буквально у квітні. Чому? По-перше, їм треба перемоги до 9 травня. По-друге, бо у квітні дерева вкриє листя. І на дорогах, які вони контролюють сяк-так, розгорнеться повноцінна козаччина з місцевої тероборони і штатних груп ССО. Удар буде скоро.
Це як на Майдані – коли треба було чекати. Тижнями. Пригадуєте? Ми вистояли.
Я зіпсував вам настрій? А ви погляньте на цифри. За минулий тиждень окупанти недорахувалися 2000 особового складу, 88 танків, 159 бронемашин, 26 літаків, 6 вертольотів. Вони не самі випарувалися – їх знищили українські солдати. Наші вояки не сумують – вони утилізують ворога.
Після того, як ми востаннє ковтали пилюку в Ірпені, ховаючись від прильотів мін, кілька разів фейсбук радів тому, що Ірпінь начебто наш. Разом із Бучею, Стоянкою, Гостомелем, Ворзелем, всі окупанти оточені в котлі, пісяються під себе, ось-ось звільнимо Донбас і Крим.
Дуже нагадувало Чорнобаївку, але різниця була в тому, що в Чорнобаївці ми з Andrii Piven не були, а от до Ірпеня підходили кілька днів поспіль і намагались увійти. Бачили все на власні очі. Чули все на власні вуха.
В медіа – Ірпінь наш, а в житті – артилерійські дуелі, розриви снарядів, вир полум’я в житловому масиві, дим, кров посічених цивільних, 200-ті, складені рядочком, постріляні машини волонтерів, що таки встигли вивезти евакуйованих до мосту на Романівці, але там, на мосту, отримували свою фатальну міну. (Слава ймовірностям, волонтери живі і зараз в лікарні).
Дивишся фейсбук – русня в котлі, все добре. Дивишся на Ірпінь – а там наші хлопці завзято працюють і зубами вигризають нашу землю назад. Стомлені красені виходять після важкого дня чи ночі, а їм на зміну заходять свіжі сили з холодною люттю в очах.
І оця медійно-реальнісна шизофренія дуже не вкладалася особисто в моїй голові.
Як на мене, найгіршою річчю на війні є не зрадофільство а-ля “ми всі помремо”, бо з цим все ясно, і це діагноз. Найгірше – це перебільшення наших перемог.
Шановні, не треба їх перебільшувати.
Те, що ми встояли під час “бліцкригу”, перемололи плани кремля, стоїмо далі і по-тихеньку відгризаємо свою землю назад – це вже перемога. А оці “ура-переможні” реляції не тільки завищують очікування суспільства від ЗСУ і знецінюють їхню результативність. Вони ще й закладають підґрунтя для сумнівів у достовірності отримуваної інформації з фронту.
Українське суспільство – вже доросле. Подорослішало за останній місяць на кілька століть як мінімум. Воно не потребує ідіотської пропаганди та ура-патріотичних викрутасів. Воно потребує правди, якою б вона не була, якщо це не державна таємниця.
Українське суспільство на ділі довело свою зрілість. Довело, що жодні панічні настрої не змусять кинути зброю з рук, відступити з власної землі навіть під острахом смерті, прийняти від окупантів гуманітарку навіть під дулами автоматів.
Як я і писав багато днів поспіль – наші ЗСУ працюють і роблять свою роботу. Щодня, щогодини, невтомно, в поті чола. Я це бачив на власні очі.
І от сьогодні з кількох джерел переконався, що Ірпінь дійсно наш. Без оцих “ура ми всєх побєділі”.
Слава кожному воїну в Збройних силах та вічна слава усім полеглим за нашу землю. Дякую їм.
Попереду багато роботи – довивозити тих, кого не встигли до початку бойових дій (солдати та кілька відчайдухів сьогодні це вже робили).
Ексгумувати всіх похованих цивільних по дворах та нарешті зареєструвати їхні смерті (у нас просто відмовлялися приймати інформацію про померлих, бо треба труп, експерта і оце все. Це правильно).
Розібрати завали, витягти живих та поховати мертвих.
Зафіксувати всі злочини рашистів (тортури, зґвалтування, в т.ч. групові, вбивства цивільних), що вони накоїли за цей місяць, аби кожна маня з кожного дупобруйська в росії до кінця життя знала, що її заї*ошений в Ірпені ваня – поц, гвалтівник і вбивця, та сплачувала контрибуції, репарації і решту Українському народові. Щоб платили всі їхні діти, онуки, правнуки, а там, може, геть виродяться в нуль.
Ми маємо розуміти одну річ.
В момент остаточної перемоги у цій війні, українському суспільству окрім чаші радості доведеться випити величезну чашу горя. Адже ми зможемо остаточно дізнатися про долю усіх зниклих безвісти. Побачити всі деокуповані міста та що від них лишилося.
І іншого шляху ми не маємо. Перемога йде виключно з усім вищепереліченим.
Але українське суспільство – доросле. Воно готове.
Тому ми мусимо робити все від нас залежне для того, щоб ця війна не просто скінчилася. А щоб ми у ній перемогли.
Тримайте голови холодними.
Вірте в Збройні Сили України.
Підтримуйте їх усіма наявними засобами.
І майте гарний вечір.
Апдейт: До речі, завтра Ірпінь може стати знову не наш. Це нормально. Бо це війна. І це не змінює суті написаного. Вірте в ЗСУ.
Фото © Микола Тимченко / «День»
