Це не загострення. Це війна на знищення
Добрий день, незламні. Я тут трошки втомився, тому напишу «гадості». Ну так, замість ниття. Може, хоч в когось щось в голові переключиться.
На жаль, по деяким реакціям, я бачу, що дуже до багатьох ще не дійшло, що в нас повноцінне вторгнення. Не АТО. Не ООС. А війна в самих викривлених та потворних проявах. Війна не проти “режиму”, а проти народу. Бо дуже багато кому все здається черговим загостренням, які були 8 років. Ні. Це війна на знищення. Це не загострення.
Нас під час АТО посадили за столи переговорів, завівши 4-6 БТГрів. Зараз їх більше сотні. Ми 8 років воювали з алковітязями, а зараз воюємо з регулярною армією. Яка переважає нас в чисельності та озброєнні. А у нас, у тих, хто у відносній небезпеці, після першого шоку по накатаному 3,14дує поведінка, яка вже вкоренилася за всі 8 років. Тут тобі і поради військовим, тут тобі і зрадойобство. Але зараз все по-іншому. Все по-дорослому. І річ не тільки в жертвах. Річ у всьому.
І коли в соціальних мережах починають вчити військове керівництво, що треба робити, або якийсь флешмоб запускають, щоб “командування побачило, що треба робити”, мене рве на шмаття. Не можна робити те, що робили 8 років. Інші умови. Інші обставини.
Розумієте, підтримка військових – то не пости в мережі, це не йо*ані журавлики з паперу. Це довіра. Довіра і допомога. Якщо ми вже довірилися людям, то треба стулити писки, зціпити зуби і робити те, що їм корисно. Як можете. Розумієте? Кого тут повчають в мережі, що і як треба робити? Це ж той же Залужний, який зупинив наступ. Який зміг втримати удар із десятків напрямків і зберіг боєздатність армії. Який володіє всією інформацією. Але в нас реально обмежені ресурси і можливості. І ми так же, як і інші, інколи скидаємо координати колон і отримуємо відповідь – нічим не дотягуємося. А інколи дотягуються.
Розумієте? Ми воюємо зараз на величезній території і задіяні всі ресурси. Ну, мабуть, майже всі. І, дійсно, як би нам не хотілося, треба розуміти, що йде війна на знищення Держави. Не просто заставити нас щось «асазнать» або щось довести. Ні. Або буде Україна, або ні. І я розумію, що є пріоритети.
І мене також бісить, коли наш вантаж осідає в Києві. Але я розумію, Київ треба тримати. А ще я розумію, що ресурсів в нас не дуже багато. І коли нам кажуть “хлопці, якщо є можливість, йдіть паліть”, то ми знаходимо можливість і йдемо палити. Бо кожне спалене нами не дійде до міста. І не піде на Київ. Ми палимо все, до чого можемо дотягнутися, візуально підтверджуємо цілі, передаємо координати, коригуємо, відстрілюємо з засідок. Бо по-іншому не буде. Бо це не АТО. Це війна проти народу України. І всі, хто не злився в перші дні, вже не зіллються. І знають, що робити. Навіть якщо нам здається інше.
Якби обороною Слобожанщини керував не той, хто зараз керує, а хтось інший, то я не знаю, втримали б Харків чи ні. І це теж вибір Залужного. І той, який керує обороною самого міста, – то теж вибір того, хто обороняє Слобожанщину, та того ж Залужного. І їх довіра один до одного. Ми не маємо права не довіряти рішенням людей, які ділом довели свою здатність успішно керувати обороною. Ми або з ними, або ні. Зараз по-іншому не може бути.
Так, у мене є купа питань. Але то питання не про сьогодні. І я знаю факти там, де в перші дні не було зроблено те, що треба було зробити. Але зараз не перші дні. Я знаю, що всі хто встояв, ті вже не зігнуться. Я знаю, що є офіцери, яких главком розжалував. Але дав шанс відновити довіру. Бо це війна. Справжня.
І коли мені керівники оборони міста або регіону ставлять якусь задачу, то я знаю, що ми повинні це зробити. Бо, значить, так треба для оборони міста та країни. І мені не треба думати, правильно це чи ні. Треба чи ні. Мені треба думати – як це зробити ефективно. Бажано не ї*ати їм мізки дурними запитаннями.
А ще, коли вже є час, хотілося б пояснити, що в справі допомоги війську та в логистиці теж дуже багато змінилося за ці дні. Просто для розуміння, що так, як все працювало 8 років, воно зараз не працює.
Що нема в нас можливості зробити “срочно, потому что стоим на таможне” папери з бригади, тому що бригада воює 24/7, або ми на виїзді. І коли нас ставлять перед фактом – треба приїхати і забрати, то може не бути можливості. Бо ми вимушені трохи ще й підвойовувати. А коли в мене питають адресу, куди відправляти коптер з-за кордону, я не можу дати адреси. Я прошу відправити на родичів чи знайомих. А потім, коли прийде, зв’язатися зі мною. Це не тому, що мені ліньки. А тому, що я не знаю, що буде за час, поки буде йти вантаж. Може не бути доставки. Або не буде вже цієї адреси. Може не бути мене. А коптер просто передадуть іншим волонтерам або військовим. У нас тут зараз все в динаміці і все може бути через годину по-іншому. І все дуже просто. Чорно-біле.
І людей в нас нема. Одні їздять з гранатометами по області, інші по піхоті відбивають атаки ДРГ на блокпостах. Хтось візуально підтверджує данні місцевих. Хтось вчить ТрО, а хтось готовить оборону важливої дамби. Ну нема.
Так, нам підставили плече побратими з Києва та з західного кордону. Без них все взагалі стало б. Але тут на місці ми живемо, воюємо та допомагаємо збройникам тримати оборону. Ми в місті, яке загарбники хочуть оточити.
І ті люди, які допомагають нам на кордоні та митниці, вже отримують закидони про те, що вони “піаряться фоточками”. Та ні. То єдині звіти, які зараз можливі. Бо частина автівок, які йдуть з-за кордону, підуть в мобільні групи по знищенню техніки. І ми просто не можемо їх світити. І не тому, що ми такі 3,14дєц зашифровані. А просто тому, що нам інколи проходиться працювати впритул. І нам потрібні не засвічені машини.
Просто треба зрозуміти. Все змінилося. Все. І війна тільки-тільки починається. І вони пруть і пруть. Це серйозно. І так, ми сповнені оптимізму. Ми знаємо, що ми переможемо. Але ми хочемо дожити до того. І ще в процесі доживання принести побільше користі нашим та хоча б трошки “смерті ворогам”.
Я розумію, як всі втомлюються. Але повірте, ті, від кого залежить наша держава, втомлюються на порядок більше. І якщо вони приймають якесь рішення, то воно виважене і доцільне. Це доведено 20-ма днями війни.
І ще. Якщо комусь здається, що путіну потрібен тільки Харків або Київ, – це помилка. Якщо ми їх не зупинимо кожен на своєму місці, вони покотяться до самого кордону. Самі вони не зупиняться. Це здичавіла орда варварів.
