Стримування заради інтеграції
Довгий час відмовляючись вірити в імперську агресивність Путіна, світ жахнувся його черговій неприхованій зухвалості. Визнання незалежності так званих ДНР/ЛНР стало для більшості холодним душем і змусило знов задуматися над тим, що саме у голові господаря Кремля, і чи це той час для рішучих дій. Пошук відповідей на ці запитання здатен спровокувати наших партнерів до пошуку нового балансу. Так хоче Кремль. Київ має цього не допустити.
Висновки на поверхні:
1 – Апелювати до розсудливості Путіна безперспективно і даремна трата часу. Хтось це побачив 21 лютого. Хтось зрозумів ще у 2014. А дехто і далі відмовляється визнавати. Кремль остаточно розпрощався з міжнародним правом і відмовляється шукати компроміси в інтересах всіх, лише Кремля. Домовлятися на засадах віри у виконання домовленостей з ним вже неможливо. Згадаймо українсько-російський Договір, Будапештський меморандум чи Мінські домовленості. Мета Путіна – не вирішити проблему, а створити їх якомога більше. Це його розмінна монета. За такого підходу чергова угода з ним в надії на мир є не більше ніж перепочинком для Кремля, аби там могли перетравити черговий шматок України та нагуляти апетит для нової страви. Після Криму в це не вірили, після Донбасу – не вірити більше неможливо.
2 – Державний кордон України фактично розділено на “кордон миру і союзництва” та “кордон війни і протистояння”. Маємо прийняти цю даність. Чітке розставлення акцентів сьогодні допоможе правильніше і більш ефективно сформувати подальшу стратегію Києва як вдома, так і назовні. Як виглядає, Банкова або все ще не може оговтатися від шоку втрати території України (Зеленський обіцяв їх повернути), або продовжує вірити в “мир в очах Путіна”. Після вчорашнього рішення Кремля всі мости добросусідства спалено. Відновлювати їх з одного боку, як у випадку з КПВВ на лінії дотику, – даремна справа. І провина у цьому не Києва.
3 – Попри болючість отриманих уроків історія дарує шанс Україні як державі європейського зразка. Сам того не розуміючи, Путін надає черговий імпульс українському державотворенню. Немає нічого поганого в тому, якщо віднині Україні доведеться розвиватися за прикладом повоєнної Німеччини. Її поділ з часом довів невідворотне: демократія, верховенство права, ліберальна економіка Вільного світу значно ефективніші за несвободу, безправʼя та авторитаризм радянського концтабору. Можливо, Україні саме час побудувати як в уяві, так і на фізичній місцевості своєрідний “берлінський мур”. Цілком очевидно, що під російською окупацією Донбас ще швидше піде шляхом окупованого Криму. Добра звідти чекати не варто.
4 – Лютий 2022 має стати кінцевим водорозділом між Україною і Росією. Києву слід бути готовим до відсічі агресору кожної хвилини. Публічно Москва ніколи не відмовиться від намірів порозуміння з Києвом. Це така тактика контролю напруги і заспокоєння жертви. Рівноправним партнером Путін Україну не бачить і не побачить в будь-якій перспективі. Оголошуючи вирок нашій державності, він сам окреслив свої плани, і дивно, як в його годинній промові не знайшлося слів про чітке оголошення війни Україні в її будь-яких кордонах. Проте, і без цих слів вся тональність і зміст звернення були цим просякнуті. Той випадок, коли і Київ має право на взаємність. А Захід – на справді болючі санкції, які поки що не встигають за Путіним.
5 – Захід має дорости до Плану Маршалла для України. Це не лише про реформи і гроші. Це також про довіру, про тверду перспективу членства України і в ЄС, і в НАТО. Сенс існування обох організацій проходить стрес-тест на стійкість. Від того, яким чином буде вирішене питання України, залежить їхнє майбутнє і реноме.
Як висновок: Путін розкрив свої карти і оголосив, що не боїться конфронтації. Ба більше, він її шукає. Діяти лінійно за цих умов – танцювати під дудку Путіна. Натомість, більш правильним і ефективним було б усвідомити неминучість протистояння та змінити стратегію по відношенню до України. Якщо Путіну наша країна настільки важлива, то не менш важливою має бути вона і для Вільного світу. Звісно, що через стримування заради інтеграції.
