А в Україні тільки й розмов, що про осінь…

Не знаю чому, всі чекають осені як манни небесної. Як часу, коли щось зміниться. Коли все зміниться?

– Послухай, – питаю хлопця, якого дві доби протримали у слідчому ізоляторі та навіть не годували. – Ти не знаєш, що буде восени? Куди ми всі летимо, який магніт нас тягне, чому ми так поспішаємо віддати усі борги до осені?
– Не знаю, – каже. – Об’єктивно ніяких передумов, він же не піде добровільно у відставку? І Раду не розпустить, бо тим більше немає смислу. У них там монобільшість…

Це правда, ніякої логіки. Тільки риплять дошки під ногами, розумієш? І те відчуття, ніби гнила сцена ось-ось розсиплеться, і ми всі полетимо.

Куди полетимо? Та хто його знає. Хтось униз, хтось вгору, а інші на всі боки. Когось придушить, не без того. Тільки не нас, правда? Ми завжди сподіваємося, що тільки не нас.

Все частіше ловлю себе на аналогіях з минулого. Якесь постійне дежавю, коли ти пригадуєш, що це вже було, в останню каденцію Кучми, перед помаранчевим Майданом.

Тоді існувала якась непереборна, нічим ззовні не підкріплена впевненість, що Президента у країні немає. Що людина, яка так називається, насправді не має права стояти на чолі держави. Що ось цей затинавий, матюкливий, несуразний, дрібний у всіх відношеннях чоловік не може за статусом бути вищим за мене і за людей, яких я знаю. Що жодне його слово не є вагомим чи авторитетним, і що він більше не заслуговує на наші почуття, навіть почуття вселенського сорому. Що він глибоко і безнадійно окремо, відокремлений від нашої країни, і що його відхід – це виключно питання часу. Питання місяців, а не років. Ну і способу, напевно.

От зараз воно те саме, один в один. Дивишся на «групу таваріщєй» і розумієш, що ти більше не глядач у їхній п’єсі абсурду. І якщо раптом хтось захоче забити двері у цьому театрі, поховавши всю трупу всередині, то я навіть сперечатися не буду чи апелювати до гуманізму.

Не в тому справа, що вони «нє смаглі». Їхня вина у тому, що вони від початку знали, що не зможуть. І тим не менше під час операції вигнали з операційної лікарів і самі взялися «доробляти». По лікті впершись у живе тіло, навіть не помивши руки.

До речі, сьогодні важливий день. Сьогодні лікарка, яка оперувала немовлят, зможе повернутися до незавершених операцій. Юлію Кузьменко перевели із цілодобового домашнього арешту на нічний.
– Як ви гадаєте, – питають мене. – Це система відповзає?
Ні, вона не відповзає. Вона просто відчуває наближення осені.