Партія – це ідея, а не збіговисько
Є в Раді такий депутат – Георгій Мазурашу. На жаль. У фракції “Слуги Народа”. Він подав законопроект про “заборону пропаганди гомосексуалізму”. На ФБ-сторінці, атрибутованій йому, з’явилося ще й роз’яснення – мовляв, злягайтесь хоч із чоловіками, хоч із представниками іншої раси, хоч із речами, хоч із тваринами, але не публічно.
Потім, коли скандал вже піднявся не щодо гомосексуальності, а щодо расизму, повідомлення зі сторінки зникло, а сам депутат заявив, що та сторінка і зовсім не його. Припустимо. Може ж таке бути, що хтось спеціально з початку року вів за депутата цю сторінку, старанно копіюючи його стиль письма і хаотичного розставляння смайликів. Передбачивши, що рано чи пізно він подасть закон проти гомосексуалів, і от тоді можна буде зробити ще й расистський вкид. А потім видалити пост. Щоб заплутати сліди. Ти бач, яке падло.
Втім, від законопроекту він не відмовляється.
І тут дуже цікаво. Адже партія Слуга Народу, хто не пам’ятає, йшла на вибори майже під лібертаріанськими лозунгами. Під певною долею їхніх програмних пунктів і я б підписався. Шкода, що не всі депутати читали власну програму. Там точно не було про скрєпи.
І тут ми підходимо до більш глобального питання щодо того, чому партії “Слуга Народу”, насправді, не існує. І того, як ми дійшли до того, що в Раді більшість складає фіктивна партія.
Що таке політична партія за визначенням?
Це спільнота людей, яких об’єднують певні ідеї. І які хочуть реалізувати ці ідеї в політиці та економіці.
Чи багато таких партій в Україні?
Е… ні, небагато. Зазвичай партія в Україні – це спільнота людей, яких об’єднують певні джерела прибутків. Скажімо, гаманець Ріната Леонідовича чи Ігоря Валерійовича. Але це ще не найгірший варіант.
Поглянемо на “Слугу народу”. Ця “партія” схожа на приміську електичку.
Там є відносно розумні хіпстери, які щиро сподівалися, що головне – якось потрапити до парламенту, а там вже вони змінять життя на краще. Там є люта вата – Бужанські та Шевченки. Там є праві руки, ліві ноги та інші органи Ігоря Коломойського, зокрема нардеп Дубінський, і це, певно, єдиний момент, де аналогія з електричкою дає збій – ці електричками зазвичай не їздять. Там є вихідці з молдавських колгоспів, як ось пан Мазурашу. Там є колишній дипломат Яременко, для якого анал – табу, а обговорення аналу у Верховній Раді – ні. Там є міські навіжені на кшталт Лізи Богуцької. Там є щонайменше двоє осіб, яких мої однопартійці свого часу звільняли з роботи з формулюванням “заберіть дебіла”.
Що об’єднує цих всіх людей?
1. Ніфіга.
2. Лояльність до президента (який, в принципі, сам ще те ніфіга).
Це не партія. Такі групи осіб мають визначення. В російській мові це сброд, в українській – збіговисько. Вони сбрелись, або збіглися. Іх не об’єднують погляди, їх не об’єднують шляхи, їх об’єднує те, що їх протягнули до Ради та вимагають якось голосувати. В них немає ідеології. І це навіть не класична українська партія КПРСного типу, бо у таких партіях нардепи зазвичай були обмежені в дебільній самодіяльності. Ці – не обмежені.
Парламентське збіговисько “Слуги Народу”.
Інколи в нас питають, чому ми створили ідеологічну партію. Чи розуміємо ми, що наявність у Демократичної Сокири ідеології автоматично відкидає від нас велику частину електорату. Бо в нас в програмі конкретика – і вона, як будь-яка конкретика, багато кому не подобається. Хоча б тим, хто мріє про “заборону пропаганди гомосексуалізму”.
Ми створили ідеологічну партію тому, що ми створили, власне, партію, а не збіговисько. З програмою, а не з набором благодурних гасел. І наші активісти цю програму читали та знають. Може, хтось з них не погоджується з усім, має якийсь конкретний пунктик незгоди, але, попри це, ми чітко знаємо, що хай навіть хтось прибере одного, двух, п’ятьох лідерів – партія залишиться.
Бо партія – це ідея. А не збіговисько.
