Нєформат, або «Дєвочкі на культурку»
Рано чи пізно про це доведеться говорити. І писати. І хоч як не хочеться над неохололим тілом видатної людини, але пора.
Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих задавнених гнійників – смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась!). Нагадаю (багато разів писала й говорила), що її було знищено в 2000-ні, коли по Україні масованим наступом пішла з півночі “путінізація ЗМІ” (термін болгарського філософа А. Гранчарова) – тотальна русифікація + обидління контенту. “Украинским журналистом” (від заїжджих шустерів-нагієвих-кісєльових до аборигенних сєрьож-лєщєнків) став зватись той, хто орієнтується в інтригах і хитросплетіннях УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКУМУ. Знати хоч що-небудь іще про Україну – про те, які в ній друкуються книжки, які працюють актори й музиканти (крім тих, котрі працюють ТАКОЖ і на Росію), і, взагалі, чим вона “не Росія”, – знов, як і за СРСР, для “образованного чєловєка” стало необов’язково, і для журналіста в тому числі.
З’явився феномен “дєвочкі на культурку” © – на клеєння “культурних новин” у редакціях брали молоденьких випускниць, і ті працьовито переліплювали з росЗМІ новини про черговий шлюб Наді Мейхер (не питайте, чому я це пам’ятаю!). Про щось складніше, наприклад, про гастролі московських театрів і фільм Хржановського, писали вже “спєцназначєнци”, різного штибу юри-володарскіє, які називались “украинскими критиками”. Весь цей період інформаційної підготовки нашої анексії ще чекає своїх істориків, – у сухому підсумку, за 10 років (від т.зв. “реформи ЗМІ” починаючи) наше медійне поле було зачищене від української культури майже повністю, і коли ще недавно славні лауреати “Червоної Рути” (наприклад) пробували достукатися на ТБ чи фмку з новою піснею, їм, солодко всміхаючись, відповідали: “Неформат!”, – а коли в 2011 р. я видала наше з Шевельовим “Вибране листування на тлі доби”, то в укрЗМІ на цю книжку вже з’явилась ОДНА рецензія: котрась із “дєвочєк на культурку” написала, що Забужко, мовляв, геть дійшла до ручки – видала своє листування з якимсь діаспорним старичком, “а разве можно публиковать частную переписку?” (я не жартую!). Таким установивсь рівень “культурки”, “положеної” аборигенам.
(Між іншим, це і про сьогоднішні істерики “вати”, серед котрої може бути не тільки росагентура, а й щиро-нетямущі маші-єфросиніни: коли вони тепер в шоці витріщаються на “засільє”, в їхніх очах, українських книжок по книгарнях, музики в ефірах, вистав по театрах і т.д., вони справді не розуміють, звідки ці “гєографічєскіє новості”: інформаційно вони всі попередні 30 років НЕ ЖИЛИ В УКРАЇНІ, і в глибині душі сподіваються, що це мода, яка “пройде”, – і їм не доведеться тут “коренізуватись”; ну, але це вже інша тема…).
А тепер погугліть “померла Світлана Олешко”. І відчуйте, бодай частинку, того пекучого сорому, який переживають нині всі, свідомі того, ким вона була в українській культурі.
Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків “Померла перша дружина Жадана” (sic! – а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), – це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі.
Авжеж, за цей час виросло покоління, яке поняття не має, що в Харкові 30 (ТРИДЦЯТЬ, прописом!) років був уперто працював істинно революційний театр (в дусі, коли не букві Курбаса, недарма ж саме про нього була остання Світланина вистава!), – покоління, яке взагалі про українську культуру має дуже бліде поняття (і тому, коли йому вже нині той самий “цех юри-володарського” вкидає, буцімто Курбас “все життя намагався звільнитись від впливу Станіславського”, воно не рже від хуцпи, а слухняненько цю хуцпу перепощує: інформвійна триває!), – не їхня вина, що їм того в свій час не розказали й не показали: чим горщик накипів, тим і смердітиме, – але ж, кУрча, редактори всіх тих видань – куди дивилися? Чи вони теж, і досі, – ті “укрАінскіє журналісти”, яким досить для закриття теми “культурки” згадати Жадана й Міська Барбару – і не паритись, чим там іще, крім шлюбів з обома, займалась небіжчиця?..
Не пожалійте 20 хвилин, я даю лінк на харківську “ювілейну” передачу 2019 р. – до 25-ліття “Арабесок”: розповідь про 5 топ-проєктів театру за 25 років, з коментарями самої Світлани, – з усього, що я знайшла, це найліпше і найповніше дає уявлення про те, чим були “Арабески” в історії нового українського театру (“пішла епоха”, – написав хтось у Світлани на сторінці).
Про дві її топ-вистави “варшавського періоду” – “Планету Полин” і “Харків! Харків!” – я згадувала в минулому дописі – можливо, було щось іще, хай уточнять польські театрали…
Саме таку роботу мали б зробити українські журналісти – і представити її публіці, замість жовтих заголовків, що нічим не різняться від “новин” 2000-х про Надю Мейхер. І саме такої роботи суспільство має право од них вимагати – особливо під час війни.
І нікуди нам од цього не дітися.
Амнезія: Театр «Арабески»: перформанси в музеях і вистави у в’язницях
На початку 90-х кілька друзів-студентів організували пару перфомансів, а уже за кілька років перетворилися на один з найпомітніших і найрадикальніших театральних колективів україни. «Арабески» робили постановки у в’язницях, ставили мюзикли Сергія Жадана, проводили вуличні хеппенінги і політичні перформанси, продюсували музичні альбоми і взагалі ставили український театр з ніг на голову.
19 грудня в Польщі померла харківська режисерка, засновниця театру “Арабески” Світлана Олешко. Про те, якою була Світлана Олешко, про що мріяла та як її згадують друзі та близькі.
