Они ничего не обещали, просто шутили

Олена Монова

После интервью Разумкова у меня все лента в постах «Ну наконец-то уЗеленского поняли, что войну хотелками не остановить».

В связи с чем у меня вопрос: а вы в самом деле думали, что они этого не знали с самого начала? В этом и состоит весь цинизм ситуации. Они знали. И при этом вдохновенно срали в квадратные, покрытые сфагнумом головы электората. Потому что это было именно то, что простий нарід хотел услышать. Все вот это про посадить барыг, война стой раз-два, каждому учителю ведро бабла и еще жменю сверху, и пусть никто не уйдет обиженным. Они на этом въехали в выборы и победили. Вернее, сначала они об этом написали сценарий, сняли кино, а потом въехали и победили.

Но вот тут и начинается самое интересное: в эти же квадратные, покрытые сфагнумом головы теперь нужно постепенно, аккуратно, бережно, так, чтобы не контузить и не разнести вдребезги прелую мозговую горошину, так и не успевшую развиться в полноценный боб, вложить мысль о том, что так, как обещали, не будет. И вообще не обещали, шутили просто. Что вы, шуток не понимаете?

То есть фактически они насрали в головы трижды: сначала киношкой своей про Голобородька, потом всей своей предвыборной кампанией, а теперь в третий раз, пытаясь красиво вырулить из двух первых актов дефекации.

И интересует меня в данном случае только лишь вместительность квадратных голов и сроки, когда эти головы разорвет поступающей противоречивой информацией.

Нет, еще одно интересует: куда подевались в Украине все те люди, которые еще на этапе первого сезона Голобородька должны были сделать стойку и понять, что перед ними именно то, что способно разнести изнутри страну вдребезги.


Валерій Прозапас

Нічого не зрозумів, Зє-команда заговорила словами порохоботів – “зупинка війни” не залежить від української влади, ніякими “законами” її не припинити, кремлівцям потрібна напруга і вони не притримуються домовленостей.

Але є одне “але”.
Серед прекраснодушних роздумів Разумкова чомусь російським журналістам про “соціальні, дипломатичні, санкційні, інфраструктурні, інформаційні, антикорупційні заходи” не знайшлося жодного слова про українську армію, про перспективи вступу до НАТО як реальної гарантії безпеки держави.

Бачили ми ваші “санкційно-дипломатичні заходи” – аж делегація РФ в ПАРЄ повернулася.
А “інфраструктурні та антикорупційні” – це, треба розуміти, по факту односторонній відвід військ з лінії розмежування та ігнорування обстрілів як зриву “домовленностей”?

А дипломатія та безпека – як раз сфера відповідальності президента з “командою”, тут вже на парламент пеняти в пользу бєдних.
100 днів минули – нуль, навіть мінус.
Боюся, мине 1000 – буде те саме.


Татьяна Худякова

Ну шо, зеленой плесенью трахнутые.
Войну, оказываецца, нельзя просто остановить, топнув волосатой ножкой и просто перестав стрелять.
Сиськи не растут, если обмотать их капустными листами, а подарки под елочку кладет вовсе не Санта Клаус.
Я прям слышу, как у вас там все внутри рыпит и скрежещет, когда вы удобные отмазочки придумываете, оправдывая очередную уринотерапию в офтальмологии.
Интересно, на сколько вас хватит?
Когда уже ваш межушный ганглий, который вы зачем-то называете мозгом, клацнет предпоследним позеленевшим нейроном и скажет: ” Сука, вот я долбо*б!”?
Когда – никогда.
Нас е*ут, а мы крепчаем.
Поздравляю, Шарик, ты – балбес. ©

ПыСы. Денег олигарховых тебе тоже не дадут и за комуналку придецца платить. Прикинь, лошара?!


Ірина Ніка

Слухайте, зефани! Ви ж такі розумні та з доброю пам’яттю люди. Ви про АТО за 14 днів не забули, хоч явно призабули обставини тодішні. Але хай так.

Але ж є ще одна обіцянка вашого непогрішимого вови слова. Нагадую, ваш мініісусік обіцяв, слізно клявся стати на коліна, плакати та вимолювати “просто перестать стрєлять”.

Тому закінчуйте оту вашу лабуду про уставшего мальчіка на морях, казочки про Пороха на Мальдівах, беріть вашого вову за срачину та змушуйте виконувати свої обіцянки, а то грошей не побачите, і пенсії роялем накриються. Хай повзає на колінах, раз обіцяв.

Чи він не конкретний пацан? Чи то ви лохи?

 

Карикатура © Алексей Меринов

Автор