Щоб була Україна

Iryna Gerashchenko
Ірина Геращенко

#полказДСП

Навіщо вони пишуть? Ці вчорашні ІТшники , підприємці, прості хлопці з міст і містечок, які взяли свої повістки і пішли – прикрити нас всіх.

Звичайно, я не можу це знати достеменно, бо заїжджала на ці холодні, продувані всіма степовим вітрами, позиції на пару годин. Й потім ми поверталися до мирного Києва, в свої комфортабельні столичні квартири зі спазмом в горлі : як вони там, нехай всі вони будуть живі, будь ласка, Господи.



Але приїхати в гості і жити в землянках, де вічний чад від пічки, нестерпний сморід цигарок, запах кави і мишей, спати на холодній землі в мокрих спальниках в бліндажі, чергувати в найгарячіший час доби – ніч, коли, в основному, і йде ця війна – це дуже різні речі.

Навіщо ці хлопці, вчорашні ІТшнікі, підприємці , інженери, пацани з маленьких містечок і сіл, які називають себе позивними, що стали другим Я, хочуть викласти пережите на папір?
Бо воно не відпускає. І в їх голові звучить питання: навіщо це було і навіщо ми були там?

І, на відміну від тих, у кого «войны нет», в їх книжках є дуже чітка відповідь: щоб ви всі, хто там не були, могли сходити в кіно, випити натуральну, не розчинну каву з друзями, бігти в універ, сидіти за компом і кльоцати по клавішам в офісі. Щоб була Україна.

Й їм дуже потрібна наша співпричетність. Щоб, коли ми тут пили каву, втикали в комп, дивилися якийсь дурнуватий серіал в ТИШІ, запалювали романтичні свічки ввечері, пам’ятали, що за тисячу кілометрів зараз виблискують вибухи мін, й гуде від обстрілів, і тиша там буває дуже оманлива.

«Пехота» написана іронічно, читається легко і важко водночас. В цивільному житті я не люблю лайки, але в цій книжці і в тих обставинах, про які пише сержант Мартин Брест, міцне слівце – органічне. Там багато армійського гумору, ніжності до родини, яка далеко, переживає, а ти так сумуєш за нею і не хочеш лякати правдою. Там багато правди про війну і стан армії 14-15: техніку, більше схожу на металобрухт, яку готують до бою наші місцеві умільці, викручуючись підручними засобами, аби вона працювала. Там багато про солдатський побут, й про найсмачнішу каву після важкої ночі та бою, розчинну, до тошноти солодку, яку б ніколи не пив в цивільному житті, про кайф польової бані та чистої білизни. Про страх смерті та любов до цієї покорьоженої, перекопаної мінами землі. Про смішні діалоги з начальством, куркульську хитрість, яку навіть з українців русифікованої Совєтами Горлівки не витравили, й яка допомагала нашим солдатам одомашнити свій армійський побут. Про дружбу. Справжню.

Мартин Брест (він відразу представився позивним, а я навіть не встигла спитати, чому він взяв таке химерне ім’я голлівудського кінорежисера) подарував мені свою «Піхоту», але забув підписати. Тепер от буду бігати за ним – просити автограф на прочитаній книжці.

Я хотіла більше написати в своїй рецензії – але, сентиментальна, плачу, як думаю, що вони всі там пережили. Залишилися при цьому оптимістами, з вірою в Україну і українців.
Книжку я прочитала за пару днів. Ми повинні читати про війну. Це треба хлопцям, ще більше це треба нам.

Дякую вам, що прикривали спину Україні всі ці 5 важких років. Дай, Бог, нам мудрості і не зрадити Українську, найкращу в світі Армію.

Р.S. Сідаю за «Кофе с привкусом пепла» Петрова. А потім – і «Пехота 2».

Поділитися:
Share

Share