Сенсація. Після фіналу
В системі, де виборець звик обирати серцем, а не мозком, сенсація у передвиборчий період – річ неймовірно цінна. Так чи не так, але остаточний вибір людина робить у виборчій кабінці. Дуже важливо, аби вона думала про те і боялася того, що потрібно певному кандидату. Україна вже знала кілька сенсацій, що явно вплинули на вибір українців.
Почати можна з 2005 р. – з прес-конференції покійного Олександра Зінченка, на якій він звинуватив у корупції тодішнє оточення Президента Ющенка у корупції, конкретно, голову РНБО Петра Порошенка, голову фракції «Наша Україна» Миколу Мартиненка та помічника Президента Олександра Третякова. Сенсація вийшла гучна – її поширили всі українські ЗМІ. Коли за кілька днів Президент Ющенко відправив прем’єра Юлію Тимошенко у відставку, це було сприйнято суспільством як спроба прикрити своїх «любих друзів». А що насправді?
А насправді в той самий час йшли торги за місця в єдиному списку блоку пропрезидентської «Нашої України» і БЮТ Юлії Тимошенко. Юлія Тимошенко хотіла собі місць більше і тому розіграла таку собі політичну «виделку». Олександр Зінченко вийшов на прес-конференцію за згодою з нею. Парою днів пізніше Тимошенко зібрала на свої дачі низку високопосадовців і почала обговорювати плани усунення Президента. Про це дізнався Ющенко (в тому числі від міністра Гриценка, який вчасно «злив» Тимошенко). Тимошенко пішла у відставку. І відтоді про корупцію «любих друзів» Президента вона голосила скрізь, де тільки могла. І чхати на те, що Петро Порошенко зразу ж після скандалу подав у відставку. Чхати, що і слідча комісія, і суд інформацію оприлюднену Зінченком визнали недостовірною, простіше кажучи, брехнею. Справу було зроблено. На парламентських виборах БЮТ, який раніше мав лише 17 нардепів, розрісся до другої фракції у ВР (після Партії Регіонів), а Помаранчева коаліція була похована назавжди. Московська газова угода і відмова Тимошенко від ПЧД з НАТО були пізніше.
А от історія прямо з недавнього минулого. До неї я навіть був дещо дотичний – і ця історія стала одною з причин моїх порохоботських переконань. У жовтні 2014 р., прямо напередодні парламентських виборів на Луганщині, бойовиками був заблокований 32-й блокпост, на якому перебували біля 120 бійців 80-ї аеромобільної бригади. По мережах зразу ж була здійнята гучна істерика. Десятки блогерів змальовували картини жорстоких страждань бійців залоги блок-посту, і, звісно, кляли на всі боки українську владу, яка «нічого не робить для порятунку бійців». Дії керівництва – і командування Сектору «А», і Геншатбу, і вищого керівництва країни, справді виглядали неоковирними та неадекватними. Швидко був кинутий клич: «Їх вибори цікавлять більше за українських солдат» – і тисячі людей цьому повірили. Результат – у президентської БПП прямо перед виборами просів рейтинг, і переможцем виборів став «Народний фронт». 26 жовтня відбулися вибори у ВР, а 28 жовтня з 32-го блокпосту бойовики дали вийти залозі. А тепер – деталі.
Перше. Розписуючи (на рівні з багатьма іншими блогерами) про муки українській солдат на 32-му блоку, джерело інфи, насправді, я мав одне-єдине – розповіді волонтера Діани (Діни) Макарової, відомої своїми зрадофільськими настроями вже тоді. Інформація від Макарової ще тоді у мене викликала чимало питань – дірок там було досхочу. І я запитував. Відповіддю на мої питання було: «Діма, не до тебе. Потім поясню». «Потім», звісно, не було. Якби я тоді знав, що ця людина через чотири роки закликатиме волонтерів бойкотувати бригади ЗСУ і настрочить донос на бойового офіцера, звісно, я поводився б інакше. Але тоді Макаровій я безмежно вірив. Та й не один я.
Друге. Через кілька місяців після події в одному з російських видань мені трапилося інтерв’ю бойовиків, які власне блокували 32-й блок. Бойовики вихвалялися, що вони обдурили не тільки «укропів», а й ватажків ЛНР, бо ті, мовляв, вимагали від них розблокувати 32-й блок-пост, а вони їх посилали. Тобто виглядала ситуація так. Українська сторона була зв’язана Мінськом та й не могла собі дозволити розпочати повномасштабні бої – ми були тоді ще дуже слабкі. А ватаги терористичної «ЛНР» банально не контролювали конкретну банду, яка заблокувала блокпост, – вони не могли ані самі почати бої з цією бандою, ані повідомити українцям: «Вони нас не слухаються – валіть їх». У результаті обидві сторони тягнули час, і ситуацією дивовижно скористалася опозиція всередині України.
Чи справді це була «відсебятина» бойовиків, чи всю цю історію організувала ФСБ, точно знаючи, що в Україні реакція не забариться, – наразі невідомо. Але результат від 32-го блок-посту був.
Те саме практично з усіма гучними сенсаціями. Всі вони у підсумку закінчуються пшиком. Власне, мета сенсацій – не знаходження правди і не покарання винуватого. Мета – настрій виборця.
