И сгустились над Украиной чёрные тучи… Часть 2

(Продолжение сказки. Начало здесь)

И сгустились над Украиной чёрные тучи…

Хитрый соседский царь Вовка не стал рисковать своей армией, а начал строить коварные козни. У каждого народа найдутся предатели, и вот Украина не стала исключением. Сотни и тысячи Вовкиных слуг принялись мутить воду и готовить захватчикам радостный приём. Десятилетиями живя в Украине, пользуясь ее дарами и богатствами, они продолжали мечтать лишь об одном. Когда же наступит день, чтобы вернули им памятники Сталину (был такой тиран и палач), а заодно снова на шею надели кумачовое ярмо. Сепаратисты (таким обидным словом их нарекли украинцы), вооруженные восточными соседями и с их же помощью, стали захватывать административные здания. И сразу же нарекли себя отдельным государством. Ну, так им захотелось. Даже криворукий флаг себе нарисовали…

Украинская армия, которая проигрывала Вовкиным легионам во всём, все же приняла бой. «Лучше все в бою погибнем, чем половина на каторге в Сибири» – так решили украинцы и крепче сжали оружие. Ехидно ухмыльнулся соседний царь, глядя на редкую цепочку украинских солдат с ржавыми автоматами в руках. «Плюну и разотру», – подумал Вовка. Так бы произошло наверное. С лёгкостью рассеяли бы его маршалы редкий строй украинских полков. Не даром же по его тайному приказу наше воинство десятилетиями унижали и обворовывали до нитки. И так бы полегли в бою все до единого, сложив буйны головы в украинской степи, но вдруг случилось то, что Вовка и его слуги не смогли предугадать.

Вся Украина поднялась на войну с агрессором. Десятки тысяч мужчин стали на защиту своей земли. Юристы, менеджеры, фермеры и токари оставили свою работу и взяли в руки оружие. И там, где ещё вчера стоял один воин, сегодня уже оказалось пять. А через два дня – десять. Женщины сказали «Куда наши мужчины, туда и мы!» и принялись днями и ночами вязать маскировочные сети, шить солдатам балаклавы, печь пироги, дежурить в госпиталях возле раненых бойцов. В общем, помогали чем могли. Старенькие бабуси поворчали для порядку, достали спицы, прицепили очки на нос и вдруг спицы замелькали в их сморщенных пальцах. Одна пара тёплых носок для солдатиков. Две… Десять… Тысяча.

Даже дети возмущённо закричали «Папка, ты куда? Я с тобой!» и стали помогать своей армии. Мальчишки и девчонки принялись воевать по-своему. По-детски. Но очень серьезно. Рисовали рисунки для солдат, писали письма со словами поддержки и все это отправляли на фронт. Не прошло и месяца, как блиндажи, бетонные стены блок-постов и даже танки внутри стали похожи на художественные галереи. И порой берегли эти картинки, неумело нарисованные карандашами и фломастерами, лучше чем самый дорогой бронежилет.

Воспряла Украина духом, расправила плечи и стала громить предателей и наемников. Погнали плетьми Вовкиных генералов.

Ужаснулся восточный царь, понял он, что ещё немного и сомнут украинцы его надежду, да бросил на вооружение своих слуг все силы. Мало того, зная, что не смогут украинцы ответить, отдал приказ своим пушкарям вести огонь со своей территории.

И полыхнула война с новой силой…

І згустилися над Україною чорні хмари…

Хитрий сусідній цар Вовка не схотів ризикувати свєю армією, а почав впроваджувати свої підступні плани. Кожний народ має своїх зрадників, та й Україна не виключення. Сотні й тисячі прислужників, яких готував роками злодій, почали мутити воду і влаштовувати загарбникам радісний прийом. Десятиліттями живучи в Україні, користуючись її дарами і багатствами, вони продовжували мріяти лише про одне – коли ж настане день, щоби повернули їм пам’ятники Сталіну (був такий тиран і кат), а заразом знову на шию наділи брудне криваве ярмо. Сепарстисти (таким образливим словом назвали їх українці), озброєні східними сусідами та й за їх допомоги, стали захоплювати адміністративні будівлі. І відразу нарекли вони себе окремою “державою”. Так їм схотілося. Навіть криворукий прапор собі намалювали ….

Українська армія спочатку програвала паганцям в усьому, а все ж прийняла виклик і вступила в бій. “Краще в бою загинемо, ніж в сибірській каторзі” – так сказали українці і міцно стиснули в руках зброю. Підленько всміхнувся сусідній царьок, вдивляючись в рідесенький ланцюжок українських солдатів із іржавими рушницями в руках: ” Плюну і розітру”- сказав Вовка. Мабуть, так би й сталося. З легкістю розкидали б його маршали невеликий стрій українських полків. Недарма по його таємному наказу наше воїнство не одне десятиліття принижувалося і обкрадалося до нитки. І так би вилягли усі в бою до єдиного, поклали б буйні голови в українському степу, але раптом сталося таке, що Вовка і його слуги не спромоглися передбачити.

Уся Україна піднялася на війну з агресором. Десятки тисяч чоловіків стали на захист своєї землі – юристи, менеджери, фермери, токарі, науковці залишили свою роботу й узяли у руки зброю. І там, де ще вчора стояв один воїн, на другий день було вже п’ять. А через два дні – десять. Жінки сказали “Куди наші чоловіки, туди й ми!” та й принялися днями та по ночах в’язати маскувальні сітки, шити солдатам балаклави, пекти пироги, чергувати в госпіталях біля поранених бійців, а решта також поряд з бійцями стали воювати. Загалом допомагали чим могли. Старенькі бабуні побурчали для порядку, дістали спиці, нитки, начепили окуляри на ніс, і раптом згадали в рученьках спиці, як спритно працювати потрібно, наче допомагаючи зморщеним пальцям. Одна пара теплих шкарпеток для солдатиків. Дві… Десять… Тисяча.

Навіть діти обурено закричали “Татку, ти куди? Я з тобою!” і також почали допомагати своїй армії. Хлопченята та дівчатка прийнялися воювати по-своєму, по-дитячому, але дуже серйозно . Малювали малюнки для солдатів, писали листи зі словами підтримки й усе це відправляли на фронт. Не пройшло й місяця, а бліндажі, бетонні стіни блок-постів і навіть танки всередині стали схожі на художні галереї. Іноді берегли ці картинки, старанно намальовані олівцями і фломастерами, ліпше ніж бронежилет.

Підбадьорилася Україна, розгорнула плечі й стала громити зрадників, загарбників, найманців, злодіїв, батогами гнати Вовчиних генералів.

Жахнувся східний цар, зрозумів, що спроможні українці зім’яти його мрії, як папірець, і ще більше став озброювати своїх слуг. Знав, що не зможуть українці відповісти, тоді наказав своїм гармашам вести підступно вогонь зі своєї території.

І запалахкотіла війна з новою силою…..

(Переклад українською однієї пані)

Рисунок © Журавель Юрій