Так решили украинцы и с грохотом сомкнули щиты… Часть 1

Жила-была одна страна. Звали ее Украина. Красивая и пригожая. С морями, лесами, реками. Люди, конечно, разные тут проживали. В основном трудолюбивые и умные. Но, конечно же, попадались и тунеядцы, наследники сказочного Емели. В общем, как у всех. Соседями на западе была чопорная Европа с чемоданом мало кому понятных демократических ценностей, несколькими геями и вкусным пражским пивом. А вот на востоке жили братья. И они любили Украину по-своему. Всегда старались не упустить шанса, чтобы стукнуть по спине дубиной. Дружба такая у них была. Вы нам хлеб, а мы вам голод, казни, голод и снова казни. Украинцы умывались кровью, хоронили родных и близких, но потом снова все забывали и водили дружеские хороводы с коварным соседом.

А потом жителям Украины надоела власть тиунов кремлевских, ну, и указали они на дверь Витьке Януковичу – «Убирайся, чучело бестолковое. И слуг своих забирай!» Коварный правитель, конечно же, не послушал людей и отправил на их усмирение свою личную гвардию. Ничего не помогло Витьке. Не смог он усмирить народ.

Соседский правитель Вовка прислал ему в помощь своих заплечных дел мастеров. И полилась кровь рекой на киевскую брусчатку. Украинцы должны были испугаться и разбежаться по домам. Но снова не дрогнули они. Липкую бордовую жижу с лица утёрли, глаза погибшим друзьям закрыли да крепче взялись за железные щиты. Струсил Витька. Зазвенела страхом его гнилая душа. Собрал он сундуки с награбленным, завёл вертолёт и сбежал на восток к своему другу Вовке.

Обрадовались украинцы, что сбросили они наконец-то власть жестокого тирана. Можно теперь свободно вздохнуть, деток растить, землю плодородную обрабатывать. Но не тут-то было. Разозлился восточный правитель Вовка на строптивых украинцев и задумал план хитроумный. Зная, что Витькины министры доконали и без того слабую армию украинцев, двинул восточный правитель свои полчища на Украину и обманом отобрал часть соседской земли – полуостров Крым.

Украинцы оцепенели от такой наглости тех, кто вчера себя называл братьями. Дрогнули. Шутка ли, такая орда прет. Чем ее встречать? Ржавыми танками и старыми автоматами? И коварный Вовка знал об этом. Он все знал. И то, что генерал, командующий флотом, падет ниц перед его сапогами. Знал, что в армии украинцев кроме железных касок и дюралевых ложек почти ничего не осталось. Даром что ли его слуги столько лет старались. Не было такой тайны, про которую Вовка не ведал бы.

– Сдавайтесь! – закричали его маршалы. – Мы во много раз сильней вас. У нас даже танк Армата есть. Ваши генералы вас уже предали. Теперь они едят вкусно и спят сладко!
– Это всё? – холодно спросили украинцы.
– Нет! – ещё громче закричали Вовкины полководцы. – Мы дадим вам мороженное «пломбир как в союзе» и бесплатные концерты кабзона. Половину из вас, конечно, сгноим в Сибири… Ну, мы так всегда делали, а вот вторая половина будет жить!

Ничего не ответили украинцы, лишь оглянулись на своих детей! На дома, зеленые горы и синие реки! Обнялись друг с другом, будто перед смертью, и снова, как и сотни лет назад, взяли в руки оружие. Какое, спросите вы? Да какое было. Старые автоматы и охотничьи ружья. Завели танки, те, которые смогли завести. Сбили ржавчину с пушек, которые ещё помнят войну прошлого века. Надели форму, какую смогли найти, и выстроились в боевые порядки…

«Лучше все в бою погибнем, чем половина на каторге в Сибири», – так решили украинцы и с грохотом сомкнули щиты…

Жила-була країна. Називали її Україна. Чарiвна й мальовнича. Багата морями, лісами, річками, безкрайнiми полями й степами. Люд, звичайно, різний тут жив. Бiльшiсть працьовитих і розумних. Та траплялися й дармоїди, спадкоємці казкового Ємелі. Загалом, як у всіх. Сусідом на заході була чопорна Європа з валізою мало кому зрозумілих демократичних цінностей, декількома геями та смачним празьким пивом. А ось на сході жили брати. І вони любили Україну по-своєму. Завжди намагалися не прогавити можливості, щоб стукнути по спині ломакою. Дружбу вони розуміли по-своєму. Ви нам хліб, а ми вам голод, страти, голод і знову страти. Українці вмивалися кров’ю, ховали рідних і близьких, але потім знову все забували і водили дружні хороводи з підступним сусідом.

Згодом жителям України набридла влада тіунів кремлівських та й вказали вони на двері Вітьку Януковичу «Забирайся, опудало безглузде. І слуг своїх забирай!» Підступний правитель не послухав людей і відправив їх утихомирювати свою особисту гвардію. Нічого не допомогло Вітьці. Не дослухався його народ.

Сусідський правитель Вовка надіслав йому на допомогу своїх заплічних справ майстрів. І полилася кров рікою на київську бруківку. Українці повинні були злякатися і розбігтися по домівках. Але знову не здригнулися вони. Липку, запеклу кров з обличчя втерли, очі загиблим друзям закрили та міцніше трималися за залізні щити. Злякався Вітька. Задзвеніла страхом його гнила душа. Зібрав він скрині з награбованим, завів гвинтокрил і втік на схід до свого друга Вовки.

Зраділи українці, що скинули нарешті владу жорстокого тирана. Можна тепер вільно зітхнути, діток ростити, землю родючу обробляти. Але все не так сталося . Розлютився східний правитель Вовка на норовливих українців і задумав план хитромудрий. Знаючи, що Вітьчині міністри доконали й без того слабку армію українців, рушив східний правитель свої полчища на Україну і обманом відібрав частину сусідської землі – півострів Крим.

Українці заціпеніли від такого нахабства тих, хто вчора себе називав братами. Здригнулися. Чи жарт, така орда пре. Чим її зустрічати? Іржавими танками та старими автоматами? І підступний Вовка знав про це. Він все знав. І те, що генерал, командувач флотом, вклониться перед його чобітьми. Знав, що в армії українців окрім залізних касок і алюмінієвих ложок майже нічого не залишилося. Чи дарма його слуги стільки років старалися. Не було такої таємниці, про яку Вовка не відав би.

– Здавайтеся! – закричали його генерали. – Ми набагато сильніші за вас. У нас навіть танк Армата є. Ваші генерали вас вже зрадили. Тепер вони їдять смачно і сплять солодко!
– Це все? – холодно запитали українці.
– Ні! – ще голосніше закричали Вовчині полководці. – Ми дамо вам морозиво «пломбір як в союзі» та безкоштовні концерти кабзона. Половину з вас, звичайно, згноїмо в Сибіру… Ну, ми так завжди робили, а ось друга половина буде жити!

Нічого не відповіли українці, лише озирнулися на своїх дітей! На будинки, зелені гори і сині річки! Обійнялися один з одним, ніби перед смертю, і знову, як і сотні років тому, взяли в руки зброю. Яку, запитаєте ви? Та яка була. Старі автомати та мисливські рушниці. Завели танки, ті, що змогли завести. Збили іржу з гармат, що ще пам’ятають війну минулого століття. Одягли форму, яку змогли знайти, та вишикувалися в бойові порядки…

«Краще всі в бою загинемо, ніж половина на каторзі в Сибіру», – так вирішили українці та з гуркотом зімкнули щити…

Рисунок © Журавель Юрій