Про потребу в ідолах
Сьогодні побачив, що від савченко припухли навіть ті, хто творив з неї ідола і розказував про клятих порохоботів, які мають завдання травити національного героя.
Це добре. Це свідчення того, що навіть в цих людей є якась межа, якась червона лінія, яку савченко умудрилась переступити всього за 2 місяці.
Але є і інша “сторона медалі”.
Ті, хто вчора ліпив ідола з савченко, позавчора ліпили ідола з корбана, перед тим ліпили ідола з коломойського, садового, а ще раніше ліпили ідола з яроша чи парасюка.
Бо вони не можуть жити без ідола, без царя, без пана.
А сьогодні ці особи ліплять ідолів з саакашвілі чи з якогось лещенка, чи з інших прикормлених олігархами “антикорупціонерів”. І як і у випадку з савченко і іншими названими, вони воліють не помічати десятиповерхових зашкварів своїх ідолів, воліють не робити ніяких уроків з минулого свого досвіду ідолопоклонства.
Ну так, визнали сьгодні, шо савченко – це ппц. І що? Які висновки – а ніяких. Вони визнали що були не праві? Вибачились перед тими, хто цілком справедливо і аргументовано вказував, що савченко – не та, кого з неї ліплять ЗМІ? – Ні, не вибачились, не визнали нічого…
Ці люди ще вчора горою стояли за неї і навіть бачили її Президентом. А що було б якби вибрали?
А що буде, якщо виберуть григоришинського “антикорупціонера” чи пі@бола з палатки?
Так, вони потім скажуть, сорі пацани, це зашквар, це капєц і далі будуть сидіти на диванах і кричати, що влада нічого для них не робить під істерики нового ідола.
Тільки це вже буде тривати не довго, бо ми (ВСІ) через таких ватних ідіотів втратимо країну.
