Який Фенікс народиться зі згарища світової гібридної війни?
Нова стаття для “Дзеркала тижня“ радника Президента, директора Національного інституту стратегічних досліджень, академіка НАН України, доктора технічних наук, професора Володимира Горбуліна.
Ставка в цій війні — життя демократичної моделі як такої.
Життя завжди з тріском ламає всі формули. І розгром, хай який він потворний, може виявитися єдиним шляхом до відродження.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Військовий льотчик”
Понад чотири роки активної гібридної війни, безліч зусиль учених і експертів у сфері аналізу нового феномену, — але в підсумку ми все ще в стані дуже фрагментарного розуміння того, що відбувається.
Усе свідчить на користь того, що рівень аналітичних рефлексій щодо геостратегічної ситуації досяг певної критичної межі, яка нагадує глухий кут. Осмислення гібридної війни як “речі в собі” ніяк не вийде за свої внутрішні обмежувачі, не стане “річчю для себе”. У рамках цього глухого кута ми будемо лише заглиблюватись у деталі (в конкретні прийоми агресора, в його тактичні дії і такі ж короткострокові наслідки). Безперечно, подібні дослідження — які (зовні) в цілому небезпідставно претендують на стратегічність — доволі вагомі, важливі й затребувані. Однак весь сенс гібридного методу ведення глобальної війни як такої полягає в тому, що конкретні методи повторюються нечасто, а якщо повторюються, то не виходять за межі нормативно-правових параметрів демократичних систем.
“Щойно війна стає реальністю, будь-яка думка, що не бере її до уваги, починає сприйматися як хибна”, — не можна не погодитися з Альбером Камю.
Усі нинішні рефлексії відносяться скоріше до етапу важкого й болісного визнання простого факту: ми не були готові ні до агресії, ні тим більше до її наслідків. Ми бачили, як ворог реалізовує свої задуми, як консолідує зусилля і застосовує весь накопичений деструктивний ресурс, і при цьому допустили те, що сталося. Як показали згадані дослідження — причин для цього було безліч, і ми все ще продовжуємо їх рефлексивно переосмислювати. Більше того — ми, швидше за все, тактично програли цю фазу агресії: світовий порядок справді було зруйновано. Це слід прийняти і думати про те, як не програти війну загалом. Адже ставка в цій війні — життя демократичної моделі як такої.
Ключова проблема в тому, що нинішній підхід до аналізу російської агресії не більш ніж ретроспективний, майже без проекції у майбутнє. Адже в основі своїй він апелює до кількох простих ідей: звичний нам світовий порядок усе ще існує; нічого іншого на його місці вже бути не може; те, що залишилося, має бути збережене за будь-яку ціну. І якщо ми зрозуміємо, як противник реалізує агресію і як він атакує нашу систему, ми зможемо не тільки йому протистояти і “захистити” її, а навіть “відновити” все як було, повернувшись до більш-менш безпроблемного status quo (точніше, до рівня проблем, що непорівнянний з нинішнім). При цьому, дозволю собі повторитися, світового порядку, який був до 2014 року, вже не існує — сьогодні ми спостерігаємо його своєрідні геополітичні “фантомні болі”. І “болить” те, чого насправді вже немає, або, як мінімум, те, що радикально змінилося. “Болять” міжнародне право і міжнародна стабільність, зрозумілі нам системи геополітичних координат і геоекономічних відносин, а також багато іншого. Усе це або вже зникло зовсім, або ось-ось зникне.
Однак це жодним чином не позначається на реальності — пожежа гібридної війни палає чимдалі яскравіше. А процеси, які вона спричинила, входять у нові, непередбачувані фази — і світ іде шляхом стрімких трансформацій.
Нова геополітична пожежа на старих геоісторичних жаринах.
Ми повинні брати з минулого вогонь, а не попіл.
Жан Жорес
Не так давно я наголошував, що ми рухаємось у “нові 80-ті”. Власне, сьогодні ми справді перебуваємо в цій фазі — ми стикаємося з тими самими викликами, ми фіксуємо ті самі методи, ми намагаємося реагувати тими самими діями.
Однак це таки “нові 80-ті”, а не реальні 80-ті роки ХХ століття. Як “модерн” і “постмодерн” відрізняються не просто одним коротким префіксом “пост”, а прірвою підходів між ними, така ж глибока прірва між цими двома історичними періодами. Логіка боротьби 1980-х була в захисті демократичного світового порядку і демократичної системи. Вона щойно набула (в 1960–70-х роках) — під впливом реалій холодної війни — нової якості і нової філософії. Ми повинні чітко розуміти, що Захід 1950–60-х років був лише прелюдією до тієї моделі, яка викристалізувалася до початку 80-х і яку той-таки Захід вирішив захищати радикально — вести холодну війну з Радянським Союзом на ураження однієї з систем.
Ми не можемо проігнорувати і того факту, що демократичний світ, який ми всі знаємо, сам став багато в чому продуктом цієї холодної війни — він формувався під захистом інститутів, покликаних захистити Захід від СРСР, від його можливої прямої воєнної агресії. Велика частина концепцій НАТО до початку 1990-х полягала в підготовці до відбиття саме такої агресії, до застосування конвенціональних збройних сил по всьому геополітичному театру бойових дій, до стримування і взаємного обмеження. Холодна війна багато в чому стала кузнею політичних і нормативно-організаційних моделей західних країн. І ці моделі успішно існували дотепер.
Найкраще це видно на прикладі моделей інтеграційних процесів. Проект Європейського Союзу, НАТО, інших менш успішних або тимчасових альянсів — усе це родом звідти, з періоду холодної війни, все це було сформовано як відповідь на виклики того моменту, виклики того часу.
З паленища кінця Другої світової війни, з жарин холодної народився оновлений західний демократичний проект, який став політичним та ідеологічним орієнтиром для більшості країн світу і який виявився настільки вдалим, що Захід був готовий його захищати всіма доступними способами.
Цей процес і важливість моменту (кінець 40-х років) дуже добре відчували батьки-засновники ЄС. Вони ж тоді бачили і глибинний потенціал проблем ЄС у стратегічній перспективі: один з “батьків-засновників” ЄС Жан Моне перед смертю зізнався: якби він мав можливість розпочати процес європейської інтеграції заново, то почав би не з економіки, а з культури. У якомусь сенсі нинішній “глухий кут” євроінтеграції — від Brexit до Каталонії — виник саме через те, що під впливом геоідеологічних імперативів холодної війни в основу європейської інтеграції було покладено пріоритети виключно військово-політичні та політико-економічні, тоді як культурно-гуманітарні чинники було винесено “за дужки” інтеграційної проблематики. У результаті зовні успішні європейський і євроатлантичний проекти виявилися не здатними сформувати перспективні відповіді викликам тероризму і мультикультуралізму, міграції та популізму. У свою чергу на подібних “недопрацюваннях” Заходу дедалі активніше й ефективніше грає Росія, “відтіняючи” їх у т.ч. своїми внутрішніми “духовними скрєпами” і зовнішньою новою версією геокультурного месіанства.
Фултонська промова була справді важливою віхою. Коли Черчилль виголошував її, криза вже сягнула найвищої напруги — в ті дні президент Трумен навіть погрожував застосувати проти СРСР атомну зброю, а в штабі генерала Ейзенхауера доопрацьовувався план Totality — перший з серйозних американських планів масштабної війни з СРСР.
Промова у Фултоні зафіксувала геоісторичну макрооцінку, з якою всі погодилися: хоча Велика війна й закінчилася, Захід постав перед викликом з боку Радянського Союзу. І цей виклик — не короткострокова незручність, бо в його основі принципові, глибинні суперечності, які не можуть бути вирішені мирним співіснуванням двох систем, оскільки одна з них — антигуманна й несправедлива.
Багато слів з цієї промови Вінстона Черчилля наче про нинішній день:
“на даний час війна може спіткати будь-яку країну, хоч де б вона лежала між заходом і сходом”, “по всьому світу далеко від кордонів Росії створено комуністичні п’яті колони, що діють у повній єдності й абсолютному підпорядкуванні директивам, які вони отримують з комуністичного центру”,” я не вірю, що Росія хоче війни. Чого вона хоче, так це плодів війни і безмежного розповсюдження своєї потуги й доктрин”, “я виніс переконання, що вони [наші російські друзі] нічого не поважають так, як силу, і ні до чого не мають менше поваги, ніж до військової слабкості”.
Як попередній висновок можна сміливо констатувати, що ми з усією очевидністю підійшли до моменту, коли нам потрібен “новий Фултон”. “Велику перевагу отримує той, хто досить рано зробив помилки, на яких можна вчитися”, — попереджав сер В.Черчилль. І в нас така можливість є — ми всі (демократичні держави) вже зробили низку помилок, які можуть нам коштувати цілісності проекту: проігнорували імперську Росію, заплющували очі на її реваншизм, економізували відносини там, де їх слід було політизувати. Однак чи не погіршимо ми ситуацію і чи отримаємо переваги в “новому чудовому світі” — залежить вже від нас.
Не можу не зазначити: наші західні партнери все ще сподіваються, що не повторять помилок 1930-х років (які призвели спочатку до Другої світової, а за нею — і до холодної війни), хоча де-факто роблять це вже зараз. Я хотів би нагадати їм слова з тієї ж таки Фултонської промови:
“Наші труднощі й небезпеки не зникнуть, якщо ми заплющимо на них очі або просто будемо чекати, коли щось станеться, або будемо провадити політику вмиротворення”.
Проблема в тому, що в сучасному світі навряд чи вдасться знайти людей такого самого масштабу, такого самого розуму й ясності мислення, яких західний світ вислухає не формально, а уважно. І буде готовий діяти за цією новою програмою.
Нині такого розуміння не видно. Простий приклад: 1952 року офіційний Париж вигнав з французької столиці відому радянську організацію прикриття і структуру впливу КДБ — “Всесвітню раду миру”. Вигнав саме за те, в чому сьогодні звинувачують проросійські структури на Заході: підрив політичної стабільності, пропаганда, деконсолідація західних суспільств. Сьогодні ж у Франції на повну силу працює російський медіахолдинг “Супутник” (який навіть чинний президент Е. Макрон називає “органом пропаганди”), з грудня 2017-го розпочне мовлення Russia Today France, а в самому центрі Парижа 2016 року зведено Свято-Троїцький собор, який обійшовся Росії в десятки мільйонів євро. Залишилося знову повернути з Афін “Всесвітню раду миру” назад, у Париж — і коло замкнеться…
Народження Фенікса?
Мир — це не відсутність війни, а чеснота, що випливає з твердості духу.
Бенедикт Спіноза
Я хотів би, щоб ми дивилися на ситуацію нинішньої геостратегічної кризовості з кількох боків, вбачаючи в ній не тільки загрозу, а й об’єктивну можливість. Адже, як зазначав Карл Ясперс, “ми стаємо самі собою зі зміною усвідомлення нами буття”. Проте це можливо лише визнавши низку важливих поточних станів.
Насамперед — світ холодної війни і всі побудовані на цьому хиткому фундаменті конструкції остаточно відходять у минуле. Гібридна війна, розв’язана Росією як своєрідна “Друга холодна війна” (подібно до того, як Друга світова була ініційована нацистською Німеччиною як реванш за поразку в Першій світовій), показала, що за нинішньої політичної моделі Захід не готовий до нових масштабних викликів. Мабуть, у цьому ключі наших європейських партнерів навіть складно звинувачувати в нерішучості — реакція на нову загрозу, на нові-старі методи атак Росії виявляється за межами самого розуміння загрози і здатності Європи (політичної, організаційної, правової) реагувати на них.
Інтеграційні союзи, побудовані за час попередніх 50–70 років виявляються малоефективними в нових умовах. По суті, Росія, зумівши дуже точково докласти свої зусилля, змогла посилити серйозні внутрішні протиріччя і зіграти на них. Спочатку Brexit, потім події у Каталонії, готовність Шотландії знову порушити тему референдуму про незалежність, заяви Венеції і Ломбардії про потребу надати їм більше автономії — хоча майже в усіх випадках проступає участь Росії (часто надмірно перебільшена), однак це не скасовує найголовнішого: поточний європейський інтеграційний проект виявляється неспроможним відповісти на зовнішню гібридну агресію. Його механізми захисту виявилися нездатними захистити те, заради чого їх було створено — зміцнення єдності Заходу, зміцнення демократії, миру і процвітання.
Європу може охопити масштабна пожежа, але саме тут і постає головне питання: буде це пожежа радикальної транс(ре)формації чи пожежа, яка знищує демократичний проект у цілому (чого й хоче Росія)?
До речі, складно не зауважити й цікавого факту: всі деконструкції мирних світових порядків (як мінімум — у ХХ столітті з продовженням цієї традиції у ХХI) відбувалися за ініціативи авторитарних або тоталітарних держав. І вони ж ставали жертвами цих спроб. У 1930-х роках Адольф Гітлер вирішив, що світ потребує закріплення нового балансу сил на континенті — і відносно скоро (вже за десяток років!) став жертвою цієї спроби (яка спочатку розвивалася цілком вдало). Наслідком цієї спроби стало формування з розрізнених європейських держав стійких альянсів. У 1945–46 рр. СРСР вирішив, що слід скористатися ситуацією і закріпитися на нових територіях, розпочавши холодну війну з Заходом. За 45 років це призвело до зникнення СРСР з карти світу, а Захід вийшов з цього протистояння з новими військово-політичними та інтеграційними проектами. 2014 року путінська Росія вирішила, що настав час “встати з колін” (зруйнувати світовий порядок і розпочати воєнну агресію проти сусідів) — ну що ж… історичні тенденції явно не на боці Росії.
І щоразу Європа поставала з попелу попередньою, найчастіше — знищеною великою війною майже дощенту. Але міфічний Фенікс — птах наполегливий, і в його смерті завжди — запорука народження й оновлення.
При цьому складно заперечувати, що Фенікс “Оновленої Європи” буде принципово несхожим на ту Європу, яку ми звикли бачити останніми десятиліттями: з усього видно, вона буде більш націоналістичною, менш бюрократичною, більш радикальною, і на першому етапі — куди менш підкреслено демократично-політкоректною, оскільки має захистити себе від агресора. Росії здається, що вона вдало руйнує все дощенту і на цій основі побудує комфортніший для себе світ: “Ієрархія буде іншою… Як на мене, швидше за все, щось станеться у великій Євразії, де корінними країнами будуть Росія і Китай, але, можливо, з долученою до них Європою або її частиною, з Індією, Іраном, Туреччиною, Єгиптом”, — вважає відомий адепт “вставання з колін” С. Караганов. Здається, що реальність нової Європи і взагалі оновленого Заходу йому геть не сподобається.
Однак і ми мусимо розуміти, що це точно буде зовсім не та Європа, з якою ми зараз вибудовуємо спільні інтеграційні проекти, куди ми готові і хочемо інтегруватися — цілком можливо, що ця нова Європа своїми конфігураціями радикально відрізнятиметься від нинішньої. Причому відмінності можуть бути за всіма параметрами — починаючи від ідеологічної та ціннісної конфігурації і закінчуючи військовою і політичною структурою. Ідея “Європи різних швидкостей” була спробою примирити традиційний піввіковий політичний устрій і нову реальність. Схоже, що спроба запізнилася. Сьогодні вже обговорюються нові інтеграційні об’єднання — ми бачимо, як невеликі внутрішньоєвропейські політичні союзи (на кшталт Вишеградської четвірки або Тримор’я/Міжмор’я) набувають несподіваного впливу і сил, готуючись стати новими “полюсами тяжіння”, осьовими центрами оновленої Європи. І в цих альянсах дедалі більше військового складника, що знову ставить питання про те, яким буде майбутнє НАТО як військово-політичної структури.
Не варто думати, що нова Європа буде Європою роз’єднаною. Точніше, так хочеться думати Росії та адептам геополітичного реваншу. Ризикнемо припустити, що ці сподівання не виправдаються: забезпечити свій добробут Європа здатна лише за рахунок тісних економічних зв’язків і стабільного миру — як усередині себе, так і на своїх зовнішніх кордонах. І забезпечити цей стабільний мир стане першим і ключовим завданням нового європейського проекту, так само як це наприкінці
Україна в “Оновленій Європі”
Бути створеним, щоб творити, любити і перемагати, — означає бути створеним, щоб жити в мирі. Але війна вчить усе програвати і ставати тим, чим ми не були.
Альбер Камю
У цій новій Європі, з її новими контурами, новими союзами, новою моделлю інтеграції Україні доведеться себе ще тільки шукати. Малоймовірно, що це буде простий і швидкий процес. І до цих трансформацій в Україні вистачало євроскептиків (хоча з кожним роком їх дедалі меншало, а агресія Росії лише прискорила цей процес), проте як реагуватимуть на нову Європу й відверті єврооптимісти — не зовсім зрозуміло.
Тим часом оновлення Європи — це як певний шанс, так і можливість для України. Одна з важливих українських євроскептичних тез звучала так: ми готуємося вступити до великого геополітичного проекту, який формувався без нас, де для нас місця не було передбачено, де ролі між учасниками розподілено заздалегідь, і радикальних змін такого розподілу не видно. Нова ситуація створює можливість безпосередньо взяти участь у формуванні оновленого європейського проекту, стати його реальним донором безпеки. І для нової Європи це буде важливо, оскільки російська агресія — це всерйоз і надовго. Швидше за все — до нового розвалу (або глибинного переформатування) самої Росії. Ресурсу для чого, втім, поки що не видно.
Однак цим можливий внесок України в майбутнє нової Європи не обмежується. Україна першою вступила у відкрите й жорстке протистояння з Росією, з її реваншистськими планами, першою протистоїть її гібридній агресії і шукає адекватні відповіді на неї. В Україні багато говорять про те, що Україна проводить масштабні реформи в усіх сферах — починаючи з пенсій і медицини і закінчуючи обороною і безпекою. Однак поза увагою залишається справді масштабна мегареформа — майже повна перебудова держави під потреби протидії гібридному конфлікту. У її рамках відшукуються шляхи трансформації законодавства (щоб пристосувати його до нових умов), адаптується економічна модель (квазімілітаризація економіки), посилюються зовнішньополітичні вектори, змінюється характер взаємодії по лінії “сектор безпеки — суспільство” (феномен добровольчих батальйонів і волонтерів, що вимагає свого принципового теоретичного осмислення і практичного засвоєння) та багато іншого.
Ми справді сьогодні маємо країну транзитного типу. Тільки це не транзит від авторитаризму до демократії — це стрімкий транзит від зародження демократії мирного часу до демократії реальності гібридної війни. З одного боку — повне збереження демократичних інститутів, процедур, підвищення відкритості перед суспільством, але з іншого — корекція цієї моделі для того, щоб відповідати новому виклику. І зараз, коли ми справді перебуваємо в стані цього великого переходу, — вкрай складно зрозуміти, яким має бути результат у підсумку. Більше того — не факт, що ми зможемо до кінця й відразу зрозуміти, що прийшли до нього. Судячи з усього, першим і ключовим критерієм його досягнення стане баланс між здатністю швидко й жорстко відповідати на будь-які прояви зовнішньої агресії (чи то конвенціональними силами агресора, чи то гібридними методами), а з іншого — забезпечити права і свободи громадян, що відповідають демократичному суспільству.
Можна точно сказати, що цей пошук не буде простим. І не буде швидким. Сьогодні цей процес перебуває під подвійним тиском.
Не виключено, що люди, які стоять за цими процесами, справді щиро думають, що вони краще знають, що ліпше для України і для її майбутнього. Однак у будь-якому разі ті форми, в яких вони намагаються вже сьогодні здобути владу, не витримують жодної критики. Де-факто ці сили сьогодні не виконують жодної творчої ролі. Натомість своїми зусиллями ховають майбутнє українського проекту в новій Європі. І відчуття трагедії, яка може розвернутися з цієї ситуації, на жаль, дедалі сильніше. Як правильно зауважили нещодавно члени “Групи “Першого грудня”:
“сьогодні ми ще не дійшли до критичної точки, але на цей згубний шлях, як бачиться, вже знову стали. Оскільки аж надто вже зачаївся зовнішній ворог, вичікуючи, як спрацює його підривна стратегія й українці вкотре занапастять себе своїми ж руками”.
А тим часом Україна справді може стати моделлю для європейських країн. Зрозуміло, що не за формою і станом економіки, не за поточним рівнем політичного процесу і політичної культури — тут нам іще самим багато чого вчитись у Європи (втім, там зараз теж не бракує деструктивних політичних гравців, багато з яких прямо спонсоруються Росією). Однак ми говоримо про загальну модель, про ключові стратегічні пріоритети, про форму організації суспільства, яка забезпечить захист цього самого суспільства від гібридної загрози і від реваншистської Росії. Якщо український проект виявиться успішним, то я впевнений — Україна зможе запропонувати Оновленій Європі моделі, які захистять її від російської агресії, дадуть можливість побудувати сильнішу, ціліснішу і послідовнішу Європу, надати їй нову динаміку. Однак домогтися цього в умовах внутрішньої політичної війни на знищення, війни на дестабілізацію політичної системи і державних інститутів неможливо, отже — пріоритетними завданнями є результативність та успішність процесів політичної консолідації, забезпечення успішності реформ і побудова держави, здатної захистити демократію від масштабної гібридної загрози з боку агресора.
Вірю, що нам це до снаги.
Додатково
Неизвестные американские архивные материалы о выступлении У. Черчилля 5 марта 1946 г.
Интервью И.В. Сталина газете “Правда” 14 марта 1946 года о речи Черчилля в Фултоне.
