Рішучість і сила – єдина дієва відповідь диктаторам
Ще минулого понеділка режим Асада здавався непохитним. А сьогодні численні експерти заявляють, що провіщали його падіння, бо ж скільки було ознак… І головна – вони довірились росії.
Напередодні наступу азербайджанської армії Карабах здавався «вірменським назавжди». Але вони довірились росії.
Бонзам режиму януковича пропонували діалог із Майданом і чесні вибори. Але вони пішли на вбивства, бо довірились росії.
Довіритись росії небезпечно.
І в самій росії режим упаде раптово і катастрофічно. Бо живе за тими ж тенденціями, що його клієнти.
Маємо втримати оборону. Допомагаймо ЗСУ, вони рухають історію в правильному напрямку.
Сирийский позор российского диктатора.
Одна из наиболее кровавых диктатур современности – режим Асада в Сирии – испарилась. За считанные дни один за другим под натиском «марша справедливости» антиправительственных сил перешли под их контроль крупнейшие города страны, а в ночь с 7 на 8 декабря повстанцы без боя вошли в Дамаск.
При этом тактика революционеров довольно интересна сама по себе и состоит из комбинации боевых действий, спецопераций, умелой разноуровневой пропаганды, раздачи обещаний лучшей жизни и договорняков с представителями уже прежней власти.
Центральным элементом всех указанных действий является устранение с политической арены фактически одной фигуры – Башара Асада. Его и его клан, или его часть, сделали откровенным козлом отпущения. Во мгновение ока тиран, восседавший на троне четверть века, был сброшен, тогда как толпы выкрикивают возгласы «Свобода!» и крушат карикатурные статуи Асадов. Люди сдирают плакаты ушедшей кошмарной эпохи с фасадов домов. Даже хаос и неразбериха страшат сирийцев меньше, чем дальнейшие муки в рамках системы гнетущей безысходности, коррупции, диктата силовиков-бандитов.
Нет сомнения, что внешние силы приложили руку к добиванию Асада, ведь еще вчера на переговорах в Дохе решалась его судьба. Окружение диктатора лишь имитировало поиск зацепок для удержания положения, на самом деле торг велся лишь вокруг модальностей бегства. Безмолвным свидетелем этого выступают подземные бункеры его подручных, вроде брата Махера Асада, с горами пустых коробок от люксовых изделий. Если золотишко они успели припрятать и вывезти, то иная судьба у автопарка Асада с десятками люксовых авто. Сходство с беглым Януковичем просто ошеломляет.
Поэтому в Москве с особой оторопью следят за революционным транзитом власти в Сирии, когда самые верные бывшие подчиненные диктатора, вроде министра юстиции, обещающего «гладкую передачи власти», словно и не было 53-х лет династического правления двух Асадов! Змея просто сбросила свою кожу. Действительно в головах у рядовых россиян зарождается сразу рой мыслей.
Прежде всего, как мог путинский правящий класс проворонить такой позорный исход их главного союзника на Ближнем Востоке? Где вездесущее неусыпное око ГРУ и СВР, ведь они первыми обязаны были на дальних подступах проинформировать Кремль о надвигающейся сирийской катастрофе. Куда пропал словоохотливый Нарышкин, который за много лет и одного раза не высказался о Сирии, так что Путин-то думал: «В Дамаске все спокойно». А может, главный разведчик России уже так же, как и его коллеги по асадовскому мухабарату, ищет себе нового хозяина…
В лужу сели ВКС, которые со слов Шойгу разгромили ИГИЛ, и теперь они сидят на базах в Латакии, ожидая своей участи. В МО РФ всю вину за бесславное падение Асада возлагают на Иран, который побоялся рискнуть перекрутить на фарш элиту КСИР, подобно действиям РФ в Украине. Единственный российский деятель, который был способен побороться за Асада, был покойный король наемников Пригожин. Его «вагнеровцы», а не вояки недоразумения Шойгу смогли удержать сирийского диктатора при власти. Зная данный факт, становится ясно, что в 2023 году мятеж Пригожина мог свернуть шею Путину за сутки похода на Москву, особенно в свете молниеносного падения Дамаска. За это путинцы и пустили в расход главаря лучшей армии России.
Что касается Путина, то именно он в числе самых сильно проигравших от революции в Сирии. Во-первых, он снова потратил миллиарды бюджетных денег на ставку, которая проиграла. С российским влиянием на Ближнем Востоке кончено. Если мыслить более широко, то путинская геополитика пережила инфаркт. Путин и его приспешники в Кремле – лузеры. Во-вторых, война против Украины надорвала режим, и ресурсная база не только для иностранных авантюр, но и для поддержания внутренней стабильности подорвана. В-третьих, в Сирии разыграна модель мягкого демонтажа диктатуры, которая себя изжила. Учитывая внутреннюю насыщенность российского общества пришлым мусульманским элементом, путинизм стоит перед лицом своего крушения. Сирийский позор лишь предвестник неизбежного революционного транзита в России.
Шо по деескалації, пацани?
Ну, там не можна вбивати Сулеймані, а то Іран почне Третю Світову чи там хоча б війну на весь Близький Схід? Шо там, пацани, ніззя торбіть Хізбалу та Іран Ізраїлю, бо інакше знову ж таки війна? Ну, і інтереси росії в регіоні ЗВІСНО треба поважати, бо інакше ж вона щось таке може зробити страшне – постачати там зброю комусь може, і все таке. Кабелі якісь хусітами перегризе. Корочі, небезпечно все це робити. Треба розмовляти. І багато чого всі розповідали, і все це виявилось хєрньой.
І ось дідуган Ердоган, якого я без сумніві не люблю і вважаю не набагато кращим від пітуна з точки зору зовнішнього наглядача. Але оцей дєд рішучий завжди на всі сто. Збити російський літак? Без сумнівів. Звісно, довго спочатку попереджали росіян, довго пояснювали, ну, а як не спрацювало – піздюліна. І сразу як відшептало. Нє, ну, там позабороняли томати імпортувати та ескпортувати натащь, але Туреччина якось це пережила.
І ось тепер, розуміючи, що хтось СЛАБКИЙ, а веде себе так, наче в нього у кишені весь світ, Ердоган просто сів за стіл та опрокинув все. Звісно, від початку довго намагався домовитися з Асадом, але Асад всіх послав. І про що у нас не пишуть, що зараз в Ірані з державних ЗМІ несеться, що «Туреччина нас обманула, ми думали, що в нас перемовини, і збиралися їх тягнути до всрачки, а Ердоган пішов уперед». Іранці попросили часу, щоб подумати, і їм сказали, що можете думати скільки завгодно, а ми будемо діяти.
Звісно, Ердогану доїхало. І остаточно рішучим Ердоган став, тільки коли зрозумів, що доїхало остаточно, а до цього мовчав. І ХТШ багато часу витратили на підвищення власної організаційно спроможності, судячи з усього. І всі інші сили готувались. І армія Асада деградувала набагато сильніше, ніж всі думали. Та і союзники не можуть допомогти Асаду не тільки тому, що зайняті собою.
Союзників Асад також дістав, я ще рік тому писав, що Іран задрав ціни на власну нафту для Асаду до ринкових. Бо Асад втратив родовища, і від Ірану отримував половину всієї нафти. А росіян ти самі іранці біля Асаду утискали.
І виявилось, що насилля – це не відповідь, звісно, насилля – це питання. А відповідь на нього – ТАК! Якщо диктатор нічого іншого не розуміє, то насилля у відповідь – єдиний дієвий варіант.
Звісно, що це не кінець, це тільки початок. І Туреччина може бути не у виграші. Індія он також свого часу на Шрі-Ланці підтримувала місцевих сепаратистів, які, до речі, шахідів на бульдозерах видумали раніше за всіх. Звали їх Тигри Таміл Ілама. Так Індії потім довелося з тими сепаратистами воювати. Що там далі у Сирії буде, ніхто не знає, навіть ті, хто зараз усім керують.
І, звісно, мир у регіоні настане, тільки якщо дуже пощастить.
І тут ще питання, виграє від всього цього Ізраїль чи ні. Чи буде нова влада в Сирії на кордоні з Іраком пропускати вантажі для Хізбали чи ні. Скоріш за все, ні, але хто знає. Але все ж це величезна проблема для Хізбали. Вже.
Але Асад перед цим завалив весь Близький Схід каптагоном, і навіть арабські монархії вимушені були піти на перемовини з Асадом аби, потік наркоти якось зупинити. Чи хоча б зменшити. І ось ця проблема зникає разом із Асадом. Не завдяки перемовинам чи дипломатії. А через силу. Без державної криши та стабільних каналів той каптагон вже так просто тонами не поекспортуєш.
І рішучість Ізраїлю, який Ердогану аж ніяк не союзник, пішла у касу. Хезбола втратила все своє командування, Іран готується до власної війни. І рф сама знищила вагнерів як структуру також не на рівному місці, а тому що тих вагнерів ми проредили наскрізь, і поварьонок вирішив діяти. І якщо б поварьонок був хоча би вполовину такий рішучий, як Ердоган, ще невідомо, що б було зараз.
Рішучість. Сила. А не розмови про контролюємий рівень конфлікту та про деескалацію. За ядерною кнопкою в рф сидять такі самі люди, що й командувачі в армії Асаду. Коли посиплеться, вони на тапки впадуть, а не кнопку будуть жати. Бо всі жити хочуть.
Але думаю, що у Трампа НЕ зроблять такий самий висновок про росію. Про Іран, мабуть, так, зроблять саме такий висновок, що режим аятол треба дотискати. А там, може, й рухне все за пару тижнів. А про росію будуть думати в контексті Китаю та, може, КНДР. Що треба відірвати від Китаю пітуна, і буде щастя. І мир. Це помилка, звісно, бо пітун буде через чотири роки. І Китай буде. А Трампа може і не бути, в США все ж демократія, і тому кидати Китай кремль не буде. А кине Трампа.
І ось тут питання, які умови ми на перемовинах зможемо вичавити з ситуації. Щоб до того кидка дожити. Поки що гарними вони не виглядають, ті умови.
Поступь истории.
За 53 года режим Асадов уничтожил полмиллиона людей, десятки миллионов оказались беженцами. При этом подобные режимы называют своих оппонентов террористами и экстремистами. Вопрос: кто из них больший экстремист?
Асад, уничтожив сотни тысяч жизней (это не только война, но и массовая резня, пытки, расстрелы в тюрьмах), сам оказался не готов погибать за свою «идею». Не готов он и пожертвовать своей семьей, хотя не сомневаюсь, как лишал жизни сотни тысяч детей, женщин, стариков. Потеряв поддержку армии и путлера, он потерял все. Такова власть насилия. Это цена нелегитимности.
Надеюсь, будет суд, и путлер пойдет и по этому кейсу. То, что он делал в Сирии (особенно бомбежки Алеппо), было в Ичкерии, а потом продолжилось в Украине. Это результат бездействия политиков в белых воротничках и галстуках.
Европа, как и Турция, должна быть заинтересована в нормализации жизни в Сирии и ее восстановлении. Эти страны получают реальную возможность решить проблему беженцев. При благополучных (рукотворных) обстоятельствах миллионы беженцев могут (должны будут) вернуться домой.
Эффект домино, вытесняющий путлера из разных точек планеты, где он, вероятно, «спасал россию от вероломного нападения и русофобии», должен сработать и в Африке. И Европа, и Китай заинтересованы в этом. Правда, старушка Европа так долго думает, а древний Китай никуда не спешит (для него пару-тройку веков – миг). А мир движется стремительно и не желает ждать опаздывающих на поезд, несущийся в будущее.
Якобы «грузинской» мечте в свете происходящего следует хорошенько подумать о ставке на путлера, которому скоро надо будет удерживать свой режим в пределах рф. Путлеризм уйдет, а народ Сакартвело останется и будет решать судьбу своей страны, сегодня или завтра.
Русские эмигранты комментируют происходящее в Грузии, Сирии и т.д. Во всем разбираются, кроме происходящего в рф. Рф они тоже комментируют: что в чемоданчике, кто чья любовница, когда смерть экономике (уже год умирает и всегда «срочно», но никак не умрет), в каком морозильнике путлер, что творится в башнях, чью башню сносит и пр., и пр. И так 3 года крутятся и крутятся одни и те же пластинки (может, и дольше, просто я их раньше не знала). Но они не говорят о том, что реально может помочь Украине. В самой рф десяток потенциальных «сирий» в виде подрастающих птенцов черных лебедей.
Вы спросите: что они могут сделать? У них немало информационных ресурсов, и этого достаточно, чтобы формировать общественное мнение в рф, прорвав блокаду соловьевых. Так, например, Инна Курочкина сообщает: «Доклад о поддержке российских “оппозиционных” медиа западными НКО. Докладчик с гордостью приводит факты о том, что за последнее время только одна Чехия приютила и финансирует 80 (восемьдесят) российских “оппозиционных” медиа организаций. И так в каждой западной стране».
Русские эмигранты не говорят об открытом расизме, о наступлении в рф террора против мусульман, местных и мигрантов. Они не предостерегают русский народ о том, что это насилие скоро обернется против него же и усугубит хаос в рф. При любом исходе происходящее внутри рф сегодня будет иметь плачевные последствие завтра: при закрытии страны власть вслед за мусульманами придет за всеми остальными (Мартин Нимёллер в помощь); при освобождении колонизированных территорий т.н. «русской общине» аукнется ее шовинизм и насилие, на фоне которых слова о «русофобии» являются лицемерной пропагандистской уловкой.
Мы понимаем причину этих «фигур умолчания». Имперство и желание сохранить (даже ценой миллионов жертв) колонизированные россией территории не позволяют говорить об очевидном, видеть лежащее на поверхности. Цинизм в том, что они сами уже не желают возвращаться в рф (там еще долго будет хаос) ни на штыках Украины (ей это даром не надо) или НАТО, ни при деколонизации рф, ни, тем паче, при дальнейшей путинизации страны. Они не хотят возвращаться, но не сделают ничего для того, чтобы от рф спаслись другие народы. Более того, они формируют мнение о том, что рф должна сохраниться и она непременно станет (по мановению волшебной палочки?) «прекрасной». В этой «прекрасной» рф будут по-прежнему уничтожаться народы, культуры, языки. Этого сотню лет «не замечали» и продолжают «не замечать» деятели «великой культуры».
У них нет ни чувства вины, ни ответственности. Даже не перед украинцами или колонизированными народами. Перед русским народом, который погружается в очередную пучину, затягивая всех, кто оказывается рядом.
Что бы ни происходило, русские эмигранты будут продолжать комментировать, объяснять, делиться «инсайдом». Они же над схваткой или в башне из слоновой кости. Что станет с колонизированными народами, им неинтересно. Зато сохранится огромная территория россии, о булках и вечерах которой русская эмиграция будет вспоминать в теплой, уютной Европе. Как и 100 лет назад…
А пока путлер, подсчитывающий количество воображаемых кинжалов, ятаганов, секир, шпаг, катан, кортиков, мечей в своей спине, будет топить и кидать всех, кого втянул в свою орбиту. И, оттягивая свою собственную гибель (или выторговывая жизнь), будет продолжать приносить жертвоприношения в виде человеческих жизней.
Сирійські перспективи.
Сирійське питання виникло досить давно, але не з часів встановлення кривавої диктатури Асадів. Це був один із планів поширення КДБіського контролю над Європою. План був простий як двері: підсадити окремі політичні кола та їхніх лобістів на голку дешевих радянських вуглеводнів. Подвійний ґешефт – політична залежність в обмін на дешеву сировину плюс прибутки від продажу нафти й газу країни, яка нічого не могла запропонувати на експорт, а сама не могла нічого сучасного випускати. Головною жертвою стала ФРН. Совітський Союз попросив у німецьких банків кредит на закупівлю у німецької індустрії обладнання для прокладання трубопроводів із вуглеводнями для німецьких споживачів. Хто ж тут відмовиться?
Совіти не дуже й ховали свої наміри отримання політичного контролю над Європою і витіснення з неї впливу США. У 1985 році вийшов двосерійний художній фільм Олександра Муратова «Контракт века», де все це докладно розповідається, не без радянщини, звісно, але досить відверто. Якщо, дивлячись фільм, закрити очі на боротьбу з американськими власниками вугільних шахт, інтереси яких захищає ЦРУ, то фільм капець який відвертий.
КДБ за допомогою своїх труб взяв під контроль Європу. Американці розуміли це і скористалися радянською окупацією Афганістану, щоб трохи виправити ситуацію. Вийшло, що вийшло, – Союз розпався, але труба залишилася.
Однак, у декого було набагато більше набагато якісніших і набагато дешевших вуглеводнів. Їх потрібно було лише доставити споживачу. І ось Катар домовляється з Туреччиною перекидати свій газ у Європу. Труба мала пролягти через Сірію. Асад отримав 10 млрд. доларів хабаря за дозвіл на трубу. Ця труба могла просто вбити весь багаторічний план контролю Європи КДБістами. Вони своїм хабарем перебивають ціну катарців, а зверху ще й пропонують безлімітну військову підтримку. Асад «кидає» катарців із турками та пристає на московську пропозицію. І закрутилося…
Сирійський режим тримався на двох стовпах – Московії та Ірані. Іранці теж хотіли кинути трубу через Ірак і Сірію без участі Туреччини. Українці зв’язали руки московітам, Ізраїль – іранцям, пофарширувавши іранську Хезболлу. Без цих стовпів режим Асада просто розсипався.
Що буде далі? Далі буде складно. Зараз московіти кидають тему про страшних джихадистів, і що сірійці ще жалкуватимуть за м’ясниками асадами. Але Сирія не стане талібським Афганістаном. Вона не настільки ізольована від зовнішніх впливів. На неї тиснутимуть і її підкупатимуть. У неї буде купа проблем.
Радикальні ісламісти, зруйнована економіка, жодного досвіду демократії, релігійна та етнічна непримиренність… Однак, ще є купа величезних бізнесових інтересів: інтереси сунітських арабів для експорту своїх вуглеводнів у Європу; інтереси Туреччини, яка буде сидіти на російській та арабській трубах; інтереси європейських політиків, які хочуть звільнитися від російської залежності в економіці та політиці.
Нам що з того? Нам та ізраїльтянам, які найбільше сприяли поваленню Асада, що з того? В близькій перспективі така собі картина. Ісламські опозиціонери мають претензію на Голанські висоти, і це проблема Ізраїлю. Росія перекине на наш фронт усе, що встигне вивести з Сирії, і це наша проблема. Однак, як тільки по сирійській трубі у Європу піде газ, конденсат і нафта, союз диктаторів рухне.
Тоді ми дійдемо до острова Тузла так само легко, як повстанці дійшли до Дамаска.
