Казочка на ніч для геловіноборців (відео)
Дивина, прибило хвилями Фейсбуку обурення: «…оло-ло, Геловін, це погано, бо…». Спершу навіть не повірив, звідкіля скрєпним духом майнуло. А потім стало чи то журливо, чи то смішно. Тобто Геловін, кажуть окремі достойники, – то нехристиянсько, то небезпечне поклоніння смерті й т.д. Ну ок, малята, любі хлопчики і дівчата, сідайте гарненько – казочка. Правдива і дуже Геловінська.
Більшість тих, хто бурмосить брови на гарбуза зі свічкою, виростали на казочці, де свіжопечена хлібина вирішила втекти від людей та голосним співом пісень і смачним ароматом скоринки провокувала благопристойних звірів на акт пожирання. Дякуючи Лисичці, цей борошняний бісівський шабаш було припинено.
Або от ще була історія про голема з соломи й смоли. Знаєте? Тут же геть чи то драма, чи то трилер містичний: застресовані літні люди, що потерпають від емоційних розладів на грунті самотності, скручують собі солом’яну ляльку у вигляді дитини великої рогатої худоби. А на ранок той пук соломи оживає і починає в лісі звірям права качати.
Мало? Знайдіть тритомник А-ба-ба-га-ла-ма-га з казками народними і прочитайте очима дорослої серйозної людини. Там же Хічкок хреститься! А ще краще пошукайте якісь автентичні казки Полісся чи Прикарпаття. Песиглавці, чули про таких? Щирий посполитий нарід (котрий, як відомо, переважно з простих людей складається) вважав, що песиглавці – то такі велети, що харчуються переважно сирим людським м’ясом.
Це вам не якась там гарбузинка чи кістяк на паркані…
А Маланка? Це ж геть чисто перевертництво, кадробер-боберство! А ці неприродні колядування-щедрування, що чиста тобі магія надприродня, ну, звідкіля з грудня на січень може прилетіти ластівочка? Язичництво? Авжеж. Ще й яке. А ворожіння (ой, небогоугодна ця магія), а квітка в крокві, а…
Ми просто просякнуті дохристиянським і магічним, і такими були завжди. Українці знали, що живуть поруч із всякою бісівщиною і саджали по кутах поля чортополохи – чортів полохати. Дуже набожні і щирохристиянські козаченьки та їхні нащадки бавилися переказами про надприродні властивості окремих Воїв – характерників. Геть не християнсько, але цілком корисно для справи утилізації ворога, характерники (як переказували) і туманами керували, і на крука чи вовка оберталися, і стріли руками ловили. І все це цілком спокійно співіснувало поруч із церквою.
Та що там характерники, наприкінці ХХ століття на Поліссі етнографи зафіксували, відзняли й відтворили дохристиянський обряд Водіння Куста. Красивезний «язичницький» обряд, котрий спокійно прожив все християнство і діждав фольклористів.
Нагадаю, Той, Хто В Скалі Сидить, Той, Хто Греблю Рве і всяка дрібнота польова-лісова – це не підступи капіталістів західних, це про нас. Це у нас раз на рік в Диканьці чортів у службу таксі й доставку фрахтують. У нас Панночки приховують небезпеку для семінаристів, а Вій просить підняти повіки. У нас до біса прекрасне жіноцтво феміністичні симпозіуми на Лисій Горі організовувало ще до того, як придумали термін «фемінізм», а мітли за транспортний засіб мали за століття до створення Хогвордсу. У нас на Купала зілля шукала… І християнство з цим усім нічого зробити не могло.
Старалося, але плюнуло, махнуло рукою і прийняло як частину себе. Власне, якщо подивитися на християнство не як на віру, а як на технологію комунікації та організації мас, то на свій час (активне поширення) це була надзвичайно вдала і дієва технологія. В часи, коли люди край потребували віри в когось\щось, а старі боги не задовільняли більше таких потреб (втратили електоральні симпатії), християнство змогло перефразувати і скомпілювати багато знайомих мотивів на новий лад. Зробити ребрендинг. І, о диво! Воно спрацювало.
Те, що було святом зимового сонцестояння, стало Різдвом. То було свято про народження нового Сонця. Здається, про це і співали колядники – про народження нового Світла, що має принести добро в дім. В чому різниця з Христом? По суті, ні в чому. Був Бог-Сонце, стало Світло Різдва. А Стрітення – чисте тобі «язичництво» – зима із літом стрічається. Але християнство додало свого контексту – 40 день після народження Христа. А Великдень? Чи це не «язичницький» магічний кельтський Белтейн? Пробудження Природи після смерті (зими)? Так. А ви ж знали, що гаївки, веснянки (цих пісень десь от у великодній час співали), в них «язичницький» магічний смисл. Там нема християнства, бо вони з’явилися «ще до». Як і колядки, між іншим. Якщо роздивитися християнських святих, то можна помітити в них давні знайомі риси, – св. Ілля чимось нагадує Перуна, скажімо.
Як ото богопротивне «язичництво» могло переплестися з християнством? Та природно. Рання церква розуміла, що для успіху потрібно було поєднати нові віяння зі старими звичками. І тому змогла знайти своє місце і стати новою розрадою людей. Технологічно спрацювали. До слова, західна християнська церква не була проти Геловіну (шоб шо?), просто підставила свій зміст під традиційну дату. Так виник День Усіх Святих (1 листопада) і День усіх померлих (2 листопада).
А коли релігія стала здавати позиції й поволі трансформуватися в традицію (традицію, як показує практика, можуть жити довше релігій), особливо ефектні сюжети пускали коріння в комерції (і тим самим продовжували своє життя). Так колись містичний і страшнуватий Геловін став кумедним дитячим «солодощі або смерть». Така собі самоіронія.
І от коли проти цієї теплої гарбузової, кумедно-страшкуватої самоіронії хтось кривить носа – «нехристиянсько і бісівсько». Та тю на вас, як казала моя бабуся Катя.
В той момент, коли церкви розучилися міксувати та об’єднувати заради Суті, натомість стопоряться на формі і формальностях, релігія і перестає бути відповіддю на запитання. Колись в Старому Світі дохристиянські вірування так поступилися християнству, а історія йде по колу… Геловіноборці мали б замислитися про це коло.
І взагалі, в часи Реального Зла і чортів наяву з зіркою в лобі рефлексувати на стару кельтську казку, – це десь те саме, що оголосити виплодком пекла Колобка або Солом’яного Бичка.
Ілюстрація на заставці: Freepik
