Як звільнити Крим: історичний досвід деокупації захоплених територій
Повернення до складу України Автономної Республіки Крим і міста Севастополя є категоричною вимогою української нації, без виконання якої буде неможливим завершення нинішньої російсько-української війни. Про Крим, його майбутню деокупацію та реінтеграцію кореспондент АрміяInform поспілкувався з українським істориком та публіцистом, автором дослідження «Сім причин звільнити Крим», представником Координаційної ради українців Криму (КРУК) Андрієм Іванцем.
— Чому важливо звільнити Крим?
— Крим для України — це дійсно стратегічно важливий регіон. Дуже добре, що українське суспільство це усвідомлює. Навіть у найбільш кризовий момент у березні 2022 року понад 80 % українців, згідно із соцопитуваннями, чітко казали, що Крим треба повертати. І таке глибоке розуміння кримської проблеми є важливим фактором, бо Кримський півострів — це регіон, який дозволяє Україні гарантувати свою військову та економічну безпеку.
Він є важливим з точки зору захисту прав українських громадян, які, на жаль, зараз перебувають на окупованій території. Окупанти перетворили Крим на територію свавілля, страху й безправ’я. І завдання держави, загальнонаціональне завдання — звільнити його.
Держава мусить деокупувати Крим, щоб припинити дискримінацію кримськотатарського народу та створити умови для його розвитку. Україна за Конституцією має гарантувати також захист і розвиток української громади, української ідентичності. Так само як і кримські татари, етнічні українці в Криму сьогодні перебувають у вкрай драматичній ситуації, оскільки піддаються жорстокій дискримінації. По суті, ця друга за чисельністю спільнота в Криму стоїть перед загрозою асиміляції, оскільки окупанти проводять політику, спрямовану саме на створення умов для асиміляції української громади Криму.
Ми, як країна, що сьогодні рухається в європейський простір, інтегрується чи, скоріше, повертається в західну цивілізацію, цінуємо свої європейські корені. А Європа, якщо сказати дещо спрощено, базується на християнській спадщині, на спадщині Риму й Давньої Греції. І Крим — це один із головних шляхів, яким цінності давніх Еллади й Риму, а також християнства йшли на наші землі.
Можна згадати не лише про хрещення київського князя, яке, за церковним переказом, відбувалося в Криму. А й про перші християнські собори, в яких брали участь і єпископи з Криму. Це наша спільна християнська спадщина, що теж для нас є одним з важливих елементів. У Криму розташоване найдавніше місто України, це місто Керч. Йому вже 27 віків.
Зрештою, саме завдяки захопленню Херсонеса князь Володимир зумів поріднитися і василевсами — монархами найшанованішої на той момент християнської держави світу Ромейської імперії, яку ми сьогодні називаємо Візантією. Саме після оволодіння містом на заході Криму київський правитель одружився з порфірородною Анною. І це, можна сказати, була перша євроінтеграція України, коли Україна-Русь увійшла в коло цивілізованих країн тодішньої Європи. Тому в символічному сенсі Крим є надзвичайно важливим для України, для самоусвідомлення нас як європейської нації.
Крим не дарма називають музеєм просто неба. На кримській землі розташована десята частина із зареєстрованих об’єктів історичної, археологічної, архітектурної й культурної спадщини України. Тобто і в культурному, матеріальному сенсі це дуже важливий регіон.
Один з учасників боротьби за відновлення української державності, співробітник Міністерства закордонних справ УНР Михайло Шкільник написав, що «Крим є найкращим самоцвітом у короні України, що нашою фундаментальною національною й державною політикою є й буде не втратити його ніколи». Ці слова дещо менш відомі, ніж слова гетьмана Павла Скоропадського, який ще 1919 року написав у своїх спогадах, що «Україна без Криму, що тіло без ніг». Але вони так само метафорично підкреслюють значущість Криму для України.
Отже, звільнення Криму є загальнонаціональним завданням першого ряду, тому що саме з відновленням контролю за тимчасово окупованим Кримом Україна, як експортно орієнтована економіка, зможе забезпечити свої морські шляхи, доступ до свого шельфу. Україна зможе звільнити своїх громадян і гарантувати права кримських українців, корінного кримськотатарського народу. До того ж це буде наш внесок у відновлення міжнародного правопорядку, бо росія, захопивши Крим, фундаментально підірвала міжнародний правопорядок. москва вперше після Другої світової війни зробила спробу анексувати в Європі частину іншої суверенної держави, попри величезну кількість багатосторонніх та російсько-українських договорів про повагу до територіальної цілісності України.
— Які ви бачите шляхи деокупації?
— Абсолютно очевидно, що рашистський (тобто шовіністичний, великодержавний, неофашистський. — Авт.) режим, який встановився в російській федерації, значною мірою базується на факті захоплення українського Криму. Для путінського рашистського режиму дуже важливо контролювати цю територію. Тому звільнити Крим, а ми вже сказали, що це для України життєво важливе завдання, можна лише силовим шляхом або в поєднанні дипломатичних і силових заходів. На жаль, іншого шляху немає.
Для нас, звісно, оптимально було б позбавити росіян баз і складів у Криму, ізолювати півострів, після чого вони змушені були б залишити Крим. І це дало б нам потенційну змогу зберегти Крим менш ушкодженим, коли ми туди зайдемо. Але можливий, звісно, й інший варіант, коли доведеться Крим відвоювати в прямому сенсі, в тому числі за допомогою бойових дій на території Кримського півострова.
Ми не забігаємо наперед з прогнозами, коли саме це станеться. Це станеться, коли складуться обставини. У цьому питанні не мусить цивільне суспільство тиснути на військових. Вони самі будуть знати, коли з’явиться можливість звільнити Крим. Але, об’єктивно оцінюючи ситуацію, ми бачимо, що дипломатичний шлях, про який раніше казали деякі наші політики, на жаль, за цих умов нереалістичний. І нам, Україні й цивілізованому співтовариству доведеться відновлювати територіальну цілісність, суверенітет України силовим шляхом.
— Які першочергові заходи, які треба буде зробити українській державі після того, як вона поверне контроль над Кримом? І що треба буде «відкласти на потім» у процесі реінтеграції?
— Ми до кінця не знаємо, за яким сценарієм буде звільнений Крим. Якщо Крим буде відносно цілий після залишення його росіянами (бо можливий інший сценарій, коли вони розграбують усе, це їхня манера ведення війни — залишати після себе пустку), то необхідно буде, по-перше, забезпечити керованість і контроль за територією. Це можливо, якщо на перехідний період буде запроваджена військова адміністрація, потім військово-цивільна адміністрація. Одночасно позитивно, що вже сьогодні українська держава думає про кадрове наповнення для звільнених територій Криму. Бо Крим — специфічний, і потрібно людей направляти туди, які вже знають цей регіон і бажають там працювати.
Після того необхідно забезпечувати гуманітарну складову. Адже Крим — регіон, з якого війна почалася, де росія розпочала свою агресію. Вже десятий рік вона проводить 365 днів на рік і 24 години на добу інтенсивну обробку мізків кримчан військовою пропагандою. Плюс у Криму ми бачимо ще й пряму колонізацію території російськими громадянами, масове переселення росіян на тимчасово окуповану територію українського Криму. Відповідно, після того як будуть відновлені органи влади, постане завдання, яке умовно можна назвати інформаційно-психологічною реабілітацією кримчан. Для цього, зокрема, мають бути відновлені українські структури освіти, український інформаційний простір, має бути нормалізована ситуація в релігійній сфері, оскільки, на жаль, росія дуже активно використовує релігію, політизує її для того, щоб утверджуватися на окупованих територіях та продовжувати агресію. Необхідно буде вирішувати питання з поверненням додому понад пів мільйона російських колонізаторів, які незаконно переїхали в Крим протягом останніх 10 років.
І це вже завдання на більш віддалену перспективу. Тобто першочергово ми мусимо забезпечити керованість території, а далі системно проводити заходи, спрямовані на реінтеграцію — інформаційну, культурну, економічну, правову. І цей процес займатиме достатньо серйозний період часу. Коли ситуація стабілізується, тоді можна буде вже відновлювати конституційні органи цивільного управління, але для цього потрібен час, оскільки Крим дійсно на сьогодні один із найбільш колонізованих росією регіонів України.
— Чи були в історії світу прецеденти деокупації й реінтеграції територій?
— Повних аналогій, звісно, не буває, але прецеденти з незаконними анексіями, а потім поверненням територій у склад держави-суверена, безумовно, були. Світова історія знає не один такий приклад. Недарма називали промову путіна 18 березня 2014 року в кремлі про Крим кримсько-судетською промовою. Це одна з дуже яскравих аналогій: політика Гітлера стосовно Чехословаччини. Коли спочатку були заявлені претензії на ті території Чехословаччини, де проживали німці, а потім там провокувалися безлади. Причому це робилося навіть на більш широкому рівні, ніж це вдавалося росії в Криму. росія, де-факто прикриваючись нібито волевиявленням кримчан, провела у 2014 році спецоперацію протягом кількох місяців. До речі, вона хоча й готувалася багато років, але рф не вдавалося до 2014 року в Криму настільки дестабілізувати ситуацію. Третій рейх діяв активніше, дестабілізував більш успішно ситуацію в Судетах. Тоді Гітлеру вдалося спочатку за потуранням інших держав відірвати шматок Чехословаччини, населений переважно німецьким населенням, а через кілька місяців знищити суверенітет і незалежність Чехословаччини, та й узагалі Чехословаччину як єдину державу.
Українці, до речі, уникнули такого сценарію. Ми, на жаль, 2014 року теж не змогли ефективно організувати оборону Криму, але на подальші пропозиції росії нібито мирно вирішити питання українці не пішли й це нам дало змогу зберегти свою державність і свою незалежність. Знаю, що в Чехії досі думають, чи правильно вони вчинили в 1938-му й 1939-му роках, коли можна було зупинити Гітлера, у Чехословаччині були військові можливості, але під тиском світового співтовариства й Гітлера вони цього не зробили. І хочу нагадати, що Судети за підсумками Другої світової війни повернулися до складу Чехословаччини, сьогодні це частина Чеської республіки, а доля судетського німецькомовного населення склалася трагічно. Вони були поголовно виселені з території Судет. До речі, вже під час російсько-української війни судетські німці, які проживають сьогодні в Федеративній Республіці Німеччина, зняли свої претензії на ці території та фінансові претензії до Чеської Республіки.
Є приклад Ельзасу й Лотарингії. Коли утворювалася Німецька імперія, у 1871 році був захоплений майже цілком Ельзас і значна частина Лотарингії, і з того моменту це було яблуком розбрату між Францією й Німеччиною. Франція у своїх і конституційних документах, і у своїй освітній діяльності завжди підкреслювала протягом десятиліть, що це відбулося незаконно, що це французькі території, які тимчасово окуповані Німецьким рейхом. За підсумками Першої світової війни ці території були повернуті у склад Французької республіки. На певний час вони знову були захоплені під час Другої світової війни, але сьогодні це також частина французької республіки — і Ельзас, і Лотарингія.
На наших очах відбулася силова реінтеграція Нагірного Карабаху. Приклад відрізняється від попередніх, але загальна правова рамка була подібною: Азербайджанська республіка втратила на початку 1990-х рр. контроль над частиною своєї конституційної території. Азербайджан ніколи цього не визнавав, готувався до силового повернення й на наших очах у результаті короткої воєнної операції відновив контроль над Нагірним Карабахом.
Як бачимо, приклади у світовій історії та сучасній політиці відновлення територіальної цілісності держав є, і Україна мусить рухатися саме в цьому напрямку. І доля Чехословаччини, яка погодилася умиротворяти агресора, є засторогою для нас. З агресором не можна домовлятися за рахунок власних територій, йому не можна йти на принципові поступки, оскільки на наступному етапі це загрожує просто знищенням державності. А ми вже бачимо, що мета путіна й росії — знищити українську державність як таку. Завдяки тому, що українці змогли як нація, як держава самоорганізуватися, отримати підтримку цивілізованого світу ми не допустили цього трагічного сценарію, який загрожував нам надзвичайними бідами на наступному етапі.
Це вже уроки нашої історії. В 1917–1920 роках українці одними з перших на постімперському просторі проголосили самостійність своєї держави, Української Народної Республіки, створили дуже велику державу в Східній Європі. Але, на жаль, через боротьбу на кілька фронтів одразу, в умовах відсутності зовнішньої підтримки, внутрішньої анархії, тоді не вдалося захистити незалежність нашої держави. Територія УНР була захоплена переважно совєтською росією, а також Польщею, Румунією, частина України ввійшла до складу Чехословаччини.
І ми побачили, чим це обернулося за 10–12 років. Це для українців призвело до катастрофічних наслідків, до геноциду української нації. Відповідно, ми це пам’ятаємо й сьогодні чітко знаємо, що порятунок українців — це збройний захист себе, своєї держави й відновлення нашої територіальної цільності.
Ми вже є достатньо консолідованим суспільством, яке значною мірою знає свою історію. Сьогодні для нас є дуже важливим те, що було відсутнє в 1917–1920 роках: світ про нас знає й цивілізована його частина нас підтримує. Ми сьогодні діємо синхронно з інтересами світу. Наші українські національні інтереси збігаються з інтересами цивілізованої частини світу. росія є руйнівником світового правопорядку й ми бачимо, як розпочата нею у 2014 році дестабілізація розповзається світом. І тому сьогодні нас підтримує коаліція з понад пів сотні цивілізованих держав і багато хто інший співчуває Україні. Це дає нам міцну надію, що ми зможемо реалізувати завдання захисту нашої країни від дуже жорсткого й сильного ворога. І, зокрема, на те, що ми зможемо звільнити Крим і зробити його опорою цивілізованої європейської України, а не плацдармом для агресора, який сіє ненависть, розбрат і просто військову агресію в багатьох регіонах світу. Сьогодні в українців є шанс змінити свою долю й навіть долю світу на краще.
Фото на заставці: “Жовта стрічка” – рух громадського спротиву на тимчасово окупованих територіях України, створений у квітні 2022 року після російського військового вторгнення.
