Oscar зробив ставку на свою ілюзію змін у росії
“Оскар” фільму “Навальний” – це, звісно, намагання дошкулити кремлінам. Абсолютно за шаблонами дій громадськості Вільного Світу за часів холодної війни. Совіти були дуже чутливі щодо таких речей, кожна вагома премія дисидентам змушувала їх кумедно метушитися й прискати слиною: див. Нобелі Буніну, Пастернаку, Солженіцину, Бродському, цей фінт західна мистецька спільнота повторювала мало не 40 років з незмінним успіхом. Совіти це сприймали як ляпас, при чому справедливо сприймали.
Но так але ж Совіти були залучені у свідоме протистояння двох систем, давнє й з усталеними правилами. Нинішні кремліни – це щось абсолютно інакше. Ну тобто рівень агресивності в них не менший, але чисто ізоляціоністський. РФ сьогодні не прагне очолювати ніяких “соціалістичних” альтернатив світу капіталізму, не намагається нікого привернути на свій шлях, не пропонує жодних інклюзивних проєктів, як ото соціалізм.
Вони не чутливі до репутації. Тому таке натикування факів на них абсолютно не справляє прикрого враженння.
Навпаки, вони усіма силами борються за свою світову значущість. Намагаються зберегти за собою вагу колишнього СРСР. Звісно, це безпідставні претензії. СРСР був очільником соціалістичного табору, мав всесвітню вагу, просував певну ідеологію. Натомість РФ – огидний регіональний агресор, не зайнятий нічим крім спроб територіальних надбань.
І коли американська кіноспільнота відтворює щодо них той спосіб дії, яким дошкуляли Совітам, це – тупо.
Насправді рашкам більшою мірою лестить така увага, причому не лише “хорошім” рашкам, кремлінам теж. І то вже не кажучи про постать самого Навального з його імперськими переконаннями.
Тоді як Україні, першій жертві регіонального агресора, надзвичайно неприємно.
От що буває, коли безтямно застосовуються старі методи щодо нових викликів.
А для нас це певною мірою холодний душ, в тому сенсі, що дає уявлення про те, яку колосальну інерцію мислення доводиться долати політичному керівництву наших союзників.
* * *
Ну і ще, навздогін до оскароносної історії.
Чи означає це, що благопобажання західної культурницької спільноти якось вплинуть на процеси, які йдуть в рашці? На мою дуску, ні, абсолютно не означає.
Західні благонамірені прихильники демократії можуть скільки завгодно уявляти собі вихід рф з цієї війни – гарячої, завважу, а не холодної, – як щось середнє між горбачовською перебудовою та оксамитовою революцією в якійсь, припустимо, Чехії. А навального намріювати собі чимось на кшталт Гавела. Все це не має жодного значення.
“Вам так не буде”, шановні прекраснодушні люди Вільного Світу.
Російські шляхи виходу з війни прокладені зараз російською ж реальністю: всі ці “чвк”, які насправді ніякі не ПВК, а озброєні формування поза контролем держави; сотні тисяч чмобіків – пригнобленого люду в окопах зі зброєю; деградація економіки, поки непомітна при побіжному погляді, але засаднича й дедалі важча; втрата управлінської координації, неминуча в такому потужному перелаштуванні на воєнні рейки; неусунені (й неусувні) протиріччя в розподілі ресурсів, на яких стоїть економіка рф відпочатково і які з вищезанням ресурсу набувають граничного загострення.
Ні, російське майбутнє матиме обличчя не в’язня сумління, як умовний навальний. А спритного хижака-свавільника, як умовний пригожин. А може й почасти як огидна мармиза умовного кадирова (і це для нас добре, насправді, попри огиду до конкретного і умовного кадирова).
Кувалда вже занесена над усім рашківським майбутнім. І завважте – ніхто їм того не зробив, самі, все самі. Але й ніхто від них тої кувалди не відверне. Скільки б оскарів, нобелів і преференцій не дали їхній іграшковій столичній опозиції.
Oscar, звісно, – клоака однодумців ще та, але особисто мені здається, що наша реакція на призи для документалки “Навальний” і “На Західному фронті без змін” дещо хвороблива. Зрештою, будь-які наші реакції хворобливі, бо було би дивно, якби було інакше. І прикрість для нас головна в тому, що західний світ усе-таки не весь, не завжди і не цілком крутиться навколо України навіть у ці доленосні для нас часи.
Але я переконаний, що в цьому рішенні можна знайти певну політичну логіку, що служить таким собі “нобелем для солженіцина чи бродського”. Правильно написала Тетяна Кохановська (див. вище): їм здається, що й далі існує СССР, а отже, слід діяти в логіці “холодної війни” та всіляко вихваляти персон і тенденції, що підважують наявний у росії режим.
Крім того, навального як фігуру жорстко прив’язують до Заходу саме сьогодні, коли він у тюрмі. З одного боку, розхитують путінський режим (те, що там палає, видно навіть з Оболоні), з другого – пов’язують навального із Заходом.
Є ще третій бік: вони роблять ставку на свою ілюзію змін у росії. Не думаю, що оте “лівацтво”, що критикується нашими людьми сьогодні в кожному другому записі, таке вже дивне чи ганебне. Це звична поведінка західних еліт – витискати якісь можливості з ілюзій і породжувати ілюзії. А кінематограф – це світ, цілком сплетений з ілюзій. То чому б і не помріяти про якусь персоніфікацію альтернативи путіну?
І певна річ, у стратегічному плані вони програють. У тому сенсі, що жоден modus vivendi в росії від цього не зміниться. Але в тактичному плані, для ефекту “тут і тепер”, кожне таке рішення шкодить тотальності російської єдности, яку путін гарячково конструює своєю священною війною проти Заходу. Він росіянам каже: “ідьот война народная”. І тут на прю з ним стає Голлівуд і пропонує альтернативу. Не якась “башня крємля”, неназвані олігархи чи “контора”.
Чи зможуть путін і система перемогти Голлівуд? Ні, не зможуть. Чи здатен Голлівуд бути інструментом для розхитування внутрішньої російської ситуації? Здатен. Він таким займається постійно. Згадайте “Don’t Look Up” перед самим початком повномасштабної війни. Ніхто не може оцінити впливу цієї стрічки на західні суспільства якраз напередодні 24.02.2022. А він точно був. Такий-от неконкретний, “ілюзорний”, невидимий, але був. “Загроза кінця світу походить від росії, погляньте нарешті вгору, будьте пильні”.
Такі цеглинки якраз і складають те, що ми звикли називати “громадською думкою”. Тепер у всього Заходу є ілюзія, що всередині росії існує альтернатива. Ба більше, Захід переконаний, що потрібна не одна альтернатива, а сонм альтернатив, які підважать і розхитають цей тупий фашизоїдний брехливий моноліт. Клин клином вибивають. Тому тільки ілюзія – тільки гардкор.
Оскар Навальному – це добре для нас.
Ні, нас не забули. Так, ми досі на перших шпальтах. Просто інколи там крім нас є ще хтось. Змиріться з цим. Світ не крутиться навколо нас.
Оскар Навальному не зрада, а привернення уваги світу до людоїдської суті путінського режиму. Це важливо для підтримання сприятливих для нас суспільних настроїв в Європі та вільному світі.
Чому не Буча, а Навальний? Поясню.
Люди не люблять страждання. Ні свої, ні чужі. Люди не люблять дивитися про біль, відчай, негатив. Саме тому нас постійно банить Фейсбук – щоб ми не засмучували юзерів негативом, і вони проводили в соціальній мережі більше часу. Фільми про війну в Україні складні, тяжкі і більшості іноземців нецікаві. Це може бути нам неприємно, але це факт.
Фільм про Навального – зовсім інше. Він не такий тяжкий для сприйняття. Він про історію однієї людини. А люди люблять такі історії.
Я дуже не фанат Навального. Але чим більше людей побачать його історію і жахнуться путіна, московії, того способу життя, яким живуть окупанти, тим більше буде у нас танків.
І так, зростання популярності Навального хитатиме московію і послаблюватиме окупантів.
Забули про той Оскар і їб*шимо на перемогу, котани! 🔥
Оскар. А хтось чекав іншого? Голлівуд – це політика. І там намішано в кучу мухи, котлети, дрючки, лайно, мед і діаманти.
Так, інфантильність в сприйнятті Росії, коли «Путінс вор», а не «Рашаз вор». Так, наївне і поверхневе сподівання на «хароших русскіх». Так, тут присутня ретрансляція реальної позиції Вашингтону, котрий вважає, що неконтрольований обвал Росії гірший, аніж ліберало-рашист Навальний, що приміряє краватку Горбі 2. Так, інтерес України тут є і надалі буде лише частиною пазлу загроз-викликів-резонів.
А що нового? «Фабрика мрій» давно є реалізатором і транслятором глобальних політик, хіба по «формульному» просуванню в сценаріях гендерно-расових ідеологем доведених до асбсурду, це не видно? Про це давно меми і анекдоти ходять.
Так, Голлівуд переважно лівацький, не ліберальний навіть, а саме лівацький. Як по політичній підтримці (традиційно схильний до демократів, зокрема їхніх популістів… і не згадуйте тут Трампа, популісти є в обох партіях, це загальна криза), так і в стежках, якими лояльність до соціалістично-радянського дотопала до американської богеми в часи хіпі, а потім вкорінила візії «нових лівих» в головах людей, які формують картинку світу споживачу контенту.
Так, доведеться сприймати це як реальність і усвідомлювати: просувати НАШ наратив – це гроші і час. Це багато часу і великі гроші, які треба вкласти в КОМПЕТЕНТНИХ (а не своїх) людей, в контент, в події. Не вкрасти-освоїти, а вкласти. Так, я розумію, що щойно була пташина мова для влади на загал і Мінкульту зокрема. Але альтернативи немає – хочемо достукатися до світу, маємо визнати, що контент – це зброя.
Гидотна особина був Володимир Ульянов, але чітко зафіксував – «найважливішим із мистецтв є кіно». В нинішніх реаліях «кіно» – це відео-картинка. Втім вагу книг, статей, виставок, музики також не слід применшувати.
Чи розуміють на Банковій? Так. Вони у владу прийшли з кіно та внаслідок кіно. Тільки, з огляду на скандали з Довженко Центром, із Шевченківською премією, розуміють вони по-своєму. Як часто «по-їхньому» співпадає з «по-українські»?
Тобто образитися, що Зеленському не дали виступити на церемонії, легко. А усвідомити, що «гумористичний контрнаступ, інстаграмери за викликом, непризначення премії вчасно, диктат гуманітарної політики «на свій квартальский розум» – люте зло та дорога в нікуди… то капець складно.
І все це матиме наслідок в тому завтра, про котре написав Валерій Пекар (реалістично описав, скоріш за все “завтра” таким і буде).
Довести Заходу, але перш за все самим собі, що «Україна ніколи не змарнує шансу змарнувати всі шанси» – лікується? Напевно, вікно можливостей ще є. Ну як, вікно… кватирка. Як?
«Хороші (бажані) сценарії потребують наполегливих та скоординованих зусиль активної меншості — тих соціальних сил, які здатні подивитися в майбутнє й діяти заради його поліпшення» © В.П. Згоден, хіба додав би – «безперервних».
Бо інакше, як говорить кіно, після Містер Фьорста прийде Містер Секонд і почне крутити своє кіно. І тут, і там.
Ось цей 11 секундний документальний фільм ніколи не отримає свого “Оскара”.
Українцям потрібно розуміти, що час першої хвилі, першої моди і першого куражу минув. Жовто-блакитні прапорці на трамваях по всій Європі почали вицвітати.
Біженці, які рік сиділи на валізах, нарешті розібрали ці валізи. Прийшло усвідомлення, що це надовго, що це не тимчасовий стан, а саме життя. І його потрібно жити.
Світ також звикає і повертається до свого звичного порядку денного.
Що нам робити у цій ситуації, яким чином підтримувати необхідний нам рівень уваги і емпатії?
По-перше, повернути людей в інформаційне поле як всередині країни, так і за кордоном. Різних спікерів, різних політиків, культурних діячів, активістів – усіх кого можна. Із державною підтримкою і просуванням їхньої медійної присутності. Бо поки що у нас все випалено до стерильної чистоти. Навіть пса Патрона прибрали подалі, щоб не затіняв Зеленського.
По суті, всі іміджеві програми будуються довкола одного чоловіка у зеленій футболці. Світ наполегливо привчають до того, що Україна – це Зеленський, і тільки Зеленський. А він відверто не витягує, і ніхто б не витягнув, бо ця роль не для одного.
Те, що я знаю зі своєї сфери: українським видавництвам пропонують брати участь у міжнародних книжкових ярмарках на українських стендах за свій рахунок. Тобто оплачувати дорогу, проживання, персонал на стенді, доставку книжок. Відверто, у сучасних умовах дуже мало хто може дозволити собі такі витрати. Не говорячи про організацію інтерв’ю і ефірів – це теж виключно на приватних контактах. Видавці і автори не відчувають за спиною підтримки держави.
Я впевнена, що точно те саме відбувається з кіно, всіма формами “культурної дипломатії”. Не кажучи про те, що перше, що зробили зелені після приходу до влади – закрили наш канал іномовлення, який мав більше 40 редакцій у різних країнах.
Більше того, відчуваються певні ревнощі з боку влади до митців та діячів, чиї імена все-таки прозвучали за кордоном. Згадайте нашу лауреатку Нобелівської премії миру. Як часто вона з’являється на телебаченні, скільки годин Єдиного марафону присвячено висвітленню її діяльності?
Так отож.
Сейчас многие возмущаются тем, что “Оскра” получил фильм о либерале-имперце Навальном.
Что тут скажешь… Все эти ваши рефлексии – это лишь ещё один пример недоработки информационной работы и вашей же пассивности.
Что изменит нынешняя групповая садомаза?
Отберут “Оскар”? Нет.
А вот интересный вопрос – вручили бы “Оскар” фильму, который только попал в шорт-лист, если бы его наличие там вызвало такую же волну возмущений, как сейчас? Вот тогда бы организаторы задумались, а стоит ли этот фильм вообще выводить из шорт-листа в группу основных претендентов. Но тогда всем было пофиг.
И вот все такие умные бойцы информационного фронта сейчас дружно забивают ленту бессмысленными упоминаниями человека, который при иных условиях, будь президентом россии, мало чем отличался бы от самого путина, вместо того, чтобы отработать на опережение и добиться результата.
Что же… массовая рефлексия на Навального пройдёт через 24-48 часов. Фильм останется с “Оскаром”. Ничего не изменится. То есть ресурс, который вы тратите сейчас, уходит впустую.
Пускай это будет вам наука. Эффект от реакции на опережение всегда в разы больше, нежели махание кулаками после драки.
Ілюстрація: Oleksandr Grekhov
