Світ пануючої казки
Політики сьогодні не буде. Набридло. Сьогодні напишу про щось світле і добре. Про казку.
Я люблю, коли люди створюють казку навколо себе. Байдуже як. Завжди можна оточити себе предметами, які будуть вам піднімати настрій. Гнома поставити на городі. Веселий малюнок повісити на стіну. Парасольку повісити на дерево, мовляв, Мері Поппінс загубила. Та чи не байдуже?
Просто життя навколо себе можна робити більш зручним і комфортним. Працювати, аби покращувати власний добробут тут і зараз.
До війни ми цим і займалися. Що б ми робили, якби не війна? Будували б плани на відпочинок, якось вдосконалювали б своє житло, опікувалися б дітьми. Ми всі б щось робили. Нам не потрібна війна для самоствердження.
Але прийшли вони. Прийшли аби зруйнувати нашу казку так само, як зле дитятко ламає чужу іграшку, бо відчуває власну недосконалість.
Чому вони прийшли? Бо їм муляло очі наше життя. Що б там не казали, а Україна помалу налагоджувала нормальне життя. Так, не без проблем. Але…
Скажу так, навіть комік-президент – це було у значній мірі від наївності та дитячої віри в дива. Була людина, яка виборцям приносила хороший настрій. Яка їх смішила. Яка перед виборами 2019 р. годувала їх гарненькою казочкою про гарного людяного президента. Ну, звісно, така людина – саме та, що вирішить всі їхні проблеми і буде працювати виключно на них і для них! Хіба може бути інакше?! У телевізорі ж все так гарно!
Дитяча наївність у дорослих справах призводить до трагедій – давно відомо. Але сам факт був показовий. Українці взагалі не хотіли війни. Українці ладні були від війни втекти, або обрати того, хто обіцяв “просто перестати стріляти” і “зійтися посередині”. Перестали і зійшлися, хай їм…
Українці жили в святій вірі, що з того боку фронту такі самі люди, і що з ними достатньо лише поговорити, а “клятий Порошенко” того не хоче.
А з того боку були нелюди. Їхня заявка “Хто вам дав право жити краще за нас?!” – насправді найбільш точна причина початку цієї війни. Так, Україна не стала жити так богато, як Москва, але українці явно жили краще за пересічного пермяка або тверича. Денис Казанський незадовго до вторгнення порівнював зарплатні в російських прикордонних із Україною регіонах (за Росстатом) та на підконтрольних Україні частинах Луганської та Донецької областей (за Євростатом), – порівняння виходило не на користь Росії. І було очевидно, що далі в нас буде тільки краще.
От тому вони і вдерлися. Вони гарно усвідомили, ще трохи і Україна буде втрачена для них назавжди. Насправді, вже втрачена.
Нам у нашому нинішньому житті не до казки. У Києві сьогодні загинула жінка. Чомусь мене зачепила ця новина. Уявилося, як ще вчора ця пані стояла в черзі на касі в супермаркеті, накривала святковий стіл або відвідувала косметолога. А сьогодні її не стало, бо у моральних потвор зі сходу сверблять руки від жаги нашої крові.
Вони там не мріють собі про казки – вони мріють про панування. Скільки завгодно вони можуть нам просторікувати: “От приєднаємо Україну і будемо жити всі в злагоді, як було в СРСР”. Брехня. Для такого не вдираються на танках. Їхня мрія – аби вони були титульною нацією, а всі інші – унтерменшами. Бидлом.
Їм кортить не створювати і прикрашати, їм кортить царювати.
А ми хочемо, аби казка повернулася, і бажано, аби казка була ще кращою. Вони мріють, аби нас не було, а ми думаємо, як жити поруч з ними такими. На жаль, це наші мета і завдання на наступні десятиріччя.
Але я не втрачаю оптимізму. Я вірю, що все ще буде. Що я буду чути на вулицях дитячий сміх і буду їхати по справах, а око чіплятиметься за гарні будинки, наївні веселі прикраси, фігурки. І на душі буде тепло та затишно.
Ворог буде боятися навіть наблизитися до нас. А для друзів ми й так відкриті. Ми нікому не хочемо зла.
