Завтра була війна
Комусь від ранку 24 лютого. Комусь за кілька тижнів чи місяців до того, коли навчені люди вже все розуміли і подекуди вийшли «в поля» робити справу… інколи як власну ініціативу, а не за наказом і планом.
Іншим війна почалася першими «зеленими чоловічками» без знаків розрізнення в Криму. Путінська медаль за участь у вторгненні датується 20 лютого 2014.
В центрі Києва війна почалася тоді, коли в таборі беркутів малювалися вказівники з російськими містами на Груші, коли горіли БТРи, Профспілки, Маріїнка, Небесна Сотня, снайпери…
До того війна теж була – ми її програвали тихо, по кабінету, по папірчику потрібних Москві законів, по контракту розпроданого майна ЗСУ.
Ні, ми інколи пробували пручатися – Тузла, придушення Мєшковщини. Але цього «інколи» було вкрай мало.
Наша війна віддзеркалювалася під телецентром у Вільнюсі, неодноразово – в Грузії, в Ічкерії…
Поламане радянською окупацією суспільство не могло зрозуміти – війна тут. Більшість не думали, що російська «фантастика» про війну з Україною – це не фантастика, це був анонс. Ми не думали, що «старі пісні про головне», засилля совко-ностальжі – це вже була війна, тільки нас вбивали через очі і вуха.
Війна була тиха, часом хитра, часом зухвала прямолінійністю. Можливо, збиття ТУ-154 над морем, яке повісили на Україну, розтяжки на котрі поставили Кучму – це вже була війна. Здача цілих галузей економіки, методичне переселення потрібного Кремлю населення в наш Крим, дискредитація кримських татар і їх повернення (хто це пам’ятає?) – то вже була війна.
Табачник – це вже була війна. Російська агентура на керівних посадах МО і СБУ – це вже була війна. Розкладання суддівської, бізнесової, чиновницької, політичної ланки через російські гроші – теж війна.
Ми не помічали, але проти нас вже воювали. І в цих непомітних боях не було нічого новаторського – «не потрібно знищувати ворога, достатньо позбавити його рішучості вступити в бій» – Сунь Цзи. Давно прописано.
Вбивство Стуса, Івасюка, спонукання до сексотництва україномовної еліти, концтабори-заслання для найбільш впертих, русифікація – то була війна.
Другі визвольні, полювання за українськими лідерами в еміграції, використання українців як гарматного м’яса в Другу Світову – то була війна.
Перші визвольні – це та сама війна.
Конотоп, Батурин, зваблення і перекуп українських еліт, Сагайдачний під Москвою, Острозький під Оршею – це нинішня війна, лише дещо раніше.
У школі ми дивувалися, як може бути війна 100 років між Британією і Францією? Але ми не помічали, що із перервами, паузами, наступами, відступами, перемогами, програшами, тріумфами і катастрофами, українці ведуть бій із загрозою зі сходу багато століть.
Можливо, ця війна триває 854 роки, відколи (в 1169) Андрій Боголюбський (Володимиро-Суздальский князь) атакував Київ. Можливо, перша російсько-українська була тоді? І з того часу ми не повернулися з війни?
Ми примудрялися забувати, що у нас війна щоразу, як видавалося перевести подих. Ми не пов’язували війну битв і війну смислів-ідей-літер-паперів. Але все йшло на нове коло – пропущені чи програні «тихі» бої за голови, робили невідворотними «гарячі» війни за територію і існування. Як правило.
Завтра була війна. Чи остання…
На заставці: картина Олега Шупляка
