Коли закінчиться війна? Частина ІІІ
Визначення часу здається простою задачею – аби лише знати шлях та швидкість. У житті все складніше, ніж в елементарній шкільній фізиці. Мова не лише про те, що є купа невизначених факторів, які впливають на швидкість. Інколи проблема в тому, як уявити собі шлях, яким маєш пройти. Отже, щоб визначити час, за який ми досягнемо бажаної точки, нам слід знати, не лише куди ми йдемо, а й де зараз знаходимося. Про те, де ми маємо бути, я писав у першій частині. Тут і зараз про наш шлях до цієї мети.
Перше, що ми маємо зробити – це позбутися ілюзій, народжених нашими бажаннями. Мало того, що ми їх самі в собі розпалюємо, так дров у це химерне вогнище додає наше інформаційне оточення – пропаганда, піар влади та «позитивні» блогери. Боротьба за владу – це боротьба за симпатії. Вона успішна, коли підіграєш найоптимістичнішим очікуванням більшості. Для того, щоб визначити, на якому етапі війни ми знаходимося, потрібно прийняти декілька речей.
Річ перша – ми відступаємо. Ми виграли етап бліцкригу. Ми скористалися ослабленням ворога, коли його кадрові частини були капітально потріпані, і провели дві блискучі наступальні операції – Херсонську і Харківську. Росіяни були вимушені піти на мобілізацію. Частину мобілізованих (до 30%) разом із вагнерівськими зеками вони кинули непідготованими під гусениці наших танків. Так, їм вдалося нас загальмувати на кілька місяців.
Восени у нас мобілізація стихла. Чому – не знаю. Можливо, з політичних мотивів (хотілося створити ілюзію, що ми ось-ось переможемо). Наприклад, нам постійно торочили про наступ на Кремінну. По факту, за ці місяці лише на кілька днів було взяте одне село, а потім знову втрачено. Деякі «позитивні блогери» за інерцією продовжують ще й тепер писати про наш наступ у цьому районі, хоча зараз там наступають росіяни, вигризаючи гектар за гектаром території.
Можливо, мобілізація призупинилася із економічних мотивів – на утримання потрібні гроші, а це прийдеться себе коханих обділяти. Можливо, мобілізація припинилася через чисто технічні причини. По факту, не було чим оснащувати новостворені підрозділи, а старі були за документами укомплектовані. Наприклад, моїм побратимам, які бажали із добровольчого підрозділу ТрО перевестися в підрозділ ДШБ, прийшлося добряче впріти, бігаючи за «відношенням із частини». Є питання, чому б не готувати в той час резерви, які зараз швиденько отримували нову техніку? Не знаю… Не було грошей? Чому було не робити це за рахунок ДФТГ?…
За цей час російські кадрові частини відновилися. Чмобіки пройшли кількамісячну підготовку на полігонах. І перед Новим Роком вони посунули. Розвідка боєм зеками і чмобіками, а позаду регуляри. І так хвиля за хвилею, день за днем. Ця тактика спрацювала. Починаючи від початку січня, вони щодня захоплюють кілька квадратних кілометрів, а щотижня 2-3 села. Основні їхні удари направлені на оточення Бахмуту та відрізання нашого Сіверсько-Білогорівського плацдарму, від якого до Лисичанського НПЗ година пішки. Вони намагалися наступати на інших напрямках, але «успіху не мали».
Я не знаю, чому ми не можемо чи не зупиняємо цей повзучий наступ. У мене є лише кілька версій. Перша – наші війська розмазані тонким шаром вздовж діючої або потенційної лінії фронту. Це більш, як чотири тисячі кілометрів. Друга – ми тримаємо кращі і свіжіші підрозділи, готуючись до нашої наступальної операції. Третя – ми бережемо кращі резерви для крупного наступу росіян. Ще з кінця грудня, я помітив, що в найгарячішій точці фронту знаходяться в основному прикордонники, ТрО, в тому числі ДФТГ, новостворені підрозділи ЗСУ та добробати. Мене ще тоді це стривожило – чому в цьому пеклі воюють переважно ті, хто мають стояти на другій лінії оборони, на якомусь тихому кордоні чи на охороні тилових об’єктів інфраструктури? Мов Фермі в буфеті я запитував: «Де всі?». У росіян можливо виникало таке саме питання. Хто знає, що вони задумали. Стягнути сюди наші кращі сили і вдарити в іншому місці; вимотати нас, а потім вдарити своїми кращими силами; проколупати нашу оборону, в яку увійде їхня мобільна еліта, чи просто так рухатися далі, захоплюючи щотижня 2-3 зруйновані вщент села.
Чому їм вдається в одному місці і не дуже в іншому? Ось тут є друга річ, яку ми маємо визнати – кадри вирішують усе. Бойова цінність кожного підрозділу формується трьома речами: оснащення, підготовка, організація. Окремі підрозділи дуже сильно відрізняються за цими показниками. Особливо за останніми двома. Підготовка – це не лише години навчань, це й бойовий досвід. Трапляються винятки. Наприклад, на бахмутському напрямку воює краматорське ТрО (чи, можливо, ДФТГ). Більшість із них не служили в армії, але що наші, що вороги відзиваються про них так: «працює спецура». Ці винятки – заслуга командирів.
Росіяни використовують афгансько-чеченську тактику. Там було так: поки підрозділ сидів на місці протягом півроку, їх практично не чіпали. Як тільки заходили на ротацію новенькі, то одразу відбувалася серія атак, і, як результат, великі втрати серед радянських солдат. Особливо, коли замість десантників заходили звичайні мотострілки. Росіяни зараз чітко моніторять, де який підрозділ стоїть, і яка його боєздатність. Тут навіть за мобільниками не потрібно стежити. Я підписаний на десяток телеграм каналів і легко дізнаюся, де хто є. Вони вишукують слабкі місця і навалюються туди з усією силою. Якщо вийде – закріпляються і дивляться, як можна цим скористатися. У них, як видно, немає чіткого плану розробленого на багато кроків уперед. Де вийде, там і розвивають успіх. Там, де вони натрапляли на найкращі, загартовані з 2014 року бригади, там до них приходила біла полярна лисичка.
Маємо визнати, що на кінець 2014 року в ЗСУ було лише 5-7 бригад, які показали високу боєздатність. Зараз це дуже круті підрозділи. Пробували сунути росіяни на Вугледар, а там 72-а. Чотири дні – були дві бригади російських морпіхів, і немає морпіхів. Усе, що їм вдалося, втративши ¾ свого особового складу, це віджати одну посадку на південний захід від міста. Там, де стояла 79-а, то і цього не зуміли зробити.
Отже, на сьогодні росіяни наступають на 1-2 км на окремих ділянка фронту за добу, маючи чисельну перевагу «свіжих» (відновлених восени) підрозділів. Як довго? Поки не закінчаться. Коли це станеться? З другої половини лютого до другої половини березня.
Путін розраховує на договорняк і оманливе перемир’я. Не важливо, пролунала від директора ЦРУ пропозиція відмовитися від 20% території в обмін на «мир» чи ні, а ідею цю вони розкручують. Не знаю, піде наша влада на це чи ні. По тому, як вони попускають «активності» по зриву мобілізації, у мене погані передчуття. Якщо ми підемо на це перемир’я, то не мине і трьох років, коли «закарпатський котел» набуде прямого значення слова. Те, що Путін не активізує нову хвилю мобілізації, може вказувати на те, що він хоче взяти Донбас і підписати «перемир’я». Однак, якщо він знову нахватає двісті-триста тисяч чмобіків, то це означає, що він переводить війну в багаторічну бійню. Ми будемо вимушені відповідати. Ми мусимо щомісяця домобілізовувати 2-3 тисячі бійців для відновлення втрат. А якщо він збільшуватиме свої сили в Україні, то й ми на це маємо відповідати новими бригадами і мобілізацією ще 30-50 тисяч бійців.
Ось та купа техніки, заявлена до і після останнього «рамштайна», зовсім не для наступу, а для того, щоб ми могли зупинити російський повзучий наступ. Тому ніякого перелому ще немає, і поки що його не видно на горизонті 2023 року. Буде хвиля: російська мобілізація – російський повзучий наступ і наш відступ – виснаження російських сил і наша наступальна операція з визволенням 2-5 районів. Ця гойдалка триватиме увесь 2023 рік і, можливо, ще й половину 2024-го.
Оскільки нас підтримує світ, який розкручує свою військову промисловість, то наша армія зростатиме і якісно, і кількісно. Росію підтримують диктатори зі своїми відсталими технологіями минулого та китайські з турецькими контрабандисти. Це призведе до того, що наша армія міцнітиме швидше за російську. І коли співвідношення втрат перейде від «1 до 10» до «1 до 30» (ми рахуватимемо їхні втрати не сотнями, а тисячами в день), тоді росіяни просто не встигатимуть нормально готувати поповнення. Ми отримаємо перевагу, яка дозволить нам провести кілька наступальних операцій і вигнати росіян за наші кордони.
Судячи з оголошених темпів надання тяжкого озброєння, це буде з травня по вересень 2024 року. Потім росіяни трохи порипаються і зроблять єдине логічне рішення – підписати мир. Це буде краще для їхніх планів. Вони виплатять репарації, вийдуть із під санкцій, зароблять купу бабла на вуглеводнях і вкладуть його в армію з врахуванням досвіду невдалої компанії 2014-2025 років.
Чому 2025? Після розгрому восени 2024 року оголоситься перемир’я і почнуться перемовини. Вони їх затягуватимуть до останнього, аж поки хтось із наших не пригрозить послати західних союзників за «русским кораблем» і почати операцію примусу до миру на території РФ. Якраз десь до 13 березня встигнуть підписати мирну угоду.
Прикольна фантазія – чи не так? Майбутнє – це нескінченно розгалужене дерево. Від найменшого помаху крил метелика ми можемо звернути на геть іншу гілку. Ви бачили, що навіть у моєму оптимістичному тексті, купа «якщо – то». Кожне якщо, може змінити не лише час досягнення нашої мети, а й те, куди ми прийдемо. Однак, світ не живе в абсолютному хаосі. Його хаос детермінований.
