Неочікуваний ескорт
Форд Рейнджер у пікселі вперто гуркотів у щільному київському потоці блискучих цивільних машин. З усього було видно, що йому було дуже незатишно.
Там, у посадках Донбасу, між неповороткими великокаліберними Крабами та легендарними Хаймарсами, в пилюці побитих траками доріг і поміж рознесених вибухами будівель, він почувався як риба у воді.
А тут…
Все ж не лютий-березень, і військова машина, призначена для перевезення особового складу і виживання, із замазюканими фарами і склом, з правим кермом, змушена пересуватися не “проти шерсті” і не “по встрєчці”, а за ПДР, – скидалася радше на персонажа кінофільму Крокодил Данді, що потрапив із джунглів у Нью-Йорк і трохи не сприймав правил цивілізованої мирної спільноти.
Але і потоку було незатишно поруч з Рейнджером: попри шалену завантаженість усіх 4-х смуг машинами, навколо Форда утворився суцільний вакуум, бо всі довкола трималися на відстані метрів десяти від крайніх точок брудно-зеленого пєпєлаца.
І справа була не в тому, що за його кермом сидів відчайдушний боєць, якому після усього пережитого на Сході, було, в принципі, трохи байдуже до тутешніх порядків і ієрархії на шляхах мегаполіса. За кермом сидів цілком цивільний я і намагався поводити себе чемно. Але… це було робити відверто важко.
Так трапляється, коли вказівники поворотів не працюють, задні ліхтарі розбив танк, що їхав на буксирі у іншого танку, а у передок приїхав БТР, тому ліва фара світила у небо. Або у обличчя далекобійників. Тут як пощастить.
Боєць, що ледве тримався на ногах після двох днів дороги, попросив відігнати авто на СТО і допомогти з виправленням “недоліків транспортного засобу, отриманих при експлуатації в зоні проведення бойових дій”. Бо за два дні знову назад.
Рація. Пристрій для безшумної стрільби. Паперовий кавовий стаканчик, повний недопалків. Тактична аптечка. Плита для бронежилета. Все у цій машині свідчило про її багате минуле, звитяжне сьогодення та невизначене, але точно яскраве майбутнє.
Я оглядав начиння кабіни військової тачки, вдихав запах просякнутого димом салону, трохи мружив око від морозного потоку крізь вікно, що до кінця не зачинялося (бо ж в дверцятах бронеплити, а щілину лишили, щоб палити цигарки 24/7), і просто мріяв доїхати до станції техобслуговування.
Від гальмування машину кидало в бік, кермо жило окремим життям від коліс, в бокові дзеркала було видно лише темряву… Але найбільше таки бентежила відсутність вказівників повороту. З ряду в ряд доводилося перелаштовуватись просто по факту, висуваючи корпус пікапа впоперек смуги і заявляючи права на неї.
В певний момент я помітив, що за мною суне невизначене авто на аварійці.
“Зламаний, чи шо? – подумалося мені. – Чого він до мене притискається?”.
Минали кілометри, і в голові вже лунали варіанти від “це я, мабуть, когось невдало підрізав, але ж перепросити аварійкою не можу” до “в мене паранойя, час таки сходити до психолога”.
Автівка не відставала.
Я двічі прискорювався і кілька разів змінював смуги руху, але вона трималася чітко позаду і, що дивно, кожного разу, коли я демонстрував своїми діями, що мені треба перелаштуватися, вона миттєво робила потрібний мені маневр, “захищаючи” військове авто від стрімкого потоку.
“Та не може такого бути. Може, знайомий хто? Впізнав машину бійця і намагається допомогти проїхати крізь Київ? Малоімовірно…”.
Ось і вивіска СТО.
Неквапом суну до правого узбіччя, щоб повернути у проїзд. “Машина супроводу” терпляче їде до повороту, чекає, поки я пірнаю у темряву промзони, і просто їде собі далі, вимкнувши аварійку. Їде у своїх справах.
Друже, я не знаю, хто ти. Здається, у тебе четвертий гольф. Крізь замальовані вікна було погано видно. Але дякую тобі. Дякую тобі за такий чуйний та турботливий супровід. Дякую від себе, від бійця і від усіх Збройних сил.
Машина вже на ремонті і за два дні поїде виконувати задачі.
Переможемо.
