Рамки життя прифронтового Харкова

Олена Кудренко

Під час війни у прифронтовому місті можна якось лавірувати. Тобто коли заганяєш себе в рамки, що біля електростанцій не їздити, біля заводів теж. Біля військових частин. На ринки теж не бажано. В супермаркети… Але йдеш. Не бажано бути там, де велике скупчення народу. Під час сирен шукаєш безпечне місце. В машині сидіти не бажано, бо згориш заживо. Не розганятись, бо в’їдеш у бетонні блоки. Блокпости проїзджати повільно і з аварійкою. Світло вимикати – бажано, коли стемніє. Хоча, може, вже й не треба так рано, але вимикаєш, бо звичка через літаки з бомбами.

Багато рамок. Обмежень. Наче ходиш по клітині, великій, де теж можна жити, і навіть пристойно, коли забуваєш про війну. Це буває, коли сонячний день, чи подивився на щось приємне – квіти в саду, сукню у вітрині, дітей на майданчику. І на мить-таки забув. Забула. До наступної сирени чи забитих фанерою вікон, які зненацька кинуться в очі.

Ось на місці відділу логістичної компанії відкривається новий магазин. Логічно, що магазинчик військового одягу. А там, де в торговому центрі колись були скляні двері, – зараз залізо, що захистить хоч трошки від уламків під час вибуху.

Ось наче звичний натовп людей, але розумієш, що разом з тим його немає в районі-примарі. Районі, який зруйнували та спалили рашисти, тисяч на 200 населення. Частина з тих 200 000 ось тут зараз і є. В цьому натовпі. А там – тиша, наче на кладовищі. І лише дірки у стінах, вітер і почуття жаху від того, що вони нам наробили, суки.

Зовні наче ми всі спокійні. Але всередині якось міцно оселився страх. Хоча, мабуть, це сильно сказано. Якби ми всі дуже боялися, то нас тут напевно не було би. Всередині – настороженість. Очікування. І іноді здається, що ти прожив свої роки, ось цей свій день – а твоя ракета за тобою не прилетіла. Але може прилетіти. Може, навіть вже завтра ти не прокинешся. І від цього перекручує всередині. Ти відкидаєш погані думки геть і просто поринаєш у той натовп, де є і музика, і сміх, і все таке звичне з минулого життя, але ж очі… Але ж звичка бігти до метро, щоб сховатися… Але ж щось, що не одразу помітиш…

Ми інші. Ми посивіли і подорослішали водночас, за кілька місяців.

Ми наче пружина, яка стиснулася, але як відскоче – то змете той Білгород під три чорти…

 

Фото: Сергій Чужаков / АР

Автори