Антикризові менеджери власної долі

Що б там не було, а антикризові менеджери – то вищий пілотаж у скрутні часи. Саме таких менеджерів кличуть відновити економіку якоїсь держави. Відбудувати чиюсь банківську систему посеред кризи. Впровадити нове, виправивши старе. Увага – не зруйнувати систему, а вибудувати нову. І не просто нову, а феноменально результативну систему. Це до “більшості”. Бо у нас “зруйнував систему” – вже здобуття. А далі?

Це про Польщу, наприклад, яка відірвалася від радянщини свого часу. А ми в 90-х їх жаліли. Це не забрати схеми в одних і привласнити їх іншим. Це не зняти суддів, і поставити своїх. Це не змінити склад Ради, і завести ручних “депутатів”. Бо це вбиває будь-яку країну, а країну у війні тим паче. Це вбиває її зсередини разом із зовнішнім ворогом.

В нашій країні, на мою думку, антикризових менеджерів розігнали. Комусь спалили будинок (“горіла хата, палала…”). Когось зробили “доктором-смертю”^тм. Когось звільнили. Когось посадили, назначивши мільйонні викупи. І “не важливо”, що він потім захищав Миколаїв – достатньо спотворити репутацію людині.

Зараз антикризовий менеджер України – сам народ, у вигляді військових, волонтерів, цивільних. Казати, що нам дали зброю завдяки одній людині в телевізорі – нечесно, бо дали її завдяки дещо іншим речам. Починаючи з дій якогось хлопця в Сумах чи в Харкові, який не забажав відступати та взяв зброю. Спочатку, каже, їх було декілька. Потім назбиралось чоловік 50 – вже можна діяти та перешкоджати російській техніці в Сумській області. Потім вони взяли зброю, бо діяти треба було швидко – а зараз на них заводять кримінальні справи, бо “не за законом”.

Наш антикризовий менеджмент почався з дій якогось волонтера, який вирішив працювати на перемогу. З дій якоїсь бабусі, яка напекла пирогів та наплела шкарпеток на фронт. З дій дівчат та жінок, дітей та старих, які вирішили бути українцями до кінця.

В нашій кризі всі вони – антикризові менеджери, які підштовхнули інших боротися. Якось дивно здаватися, коли в тебе такого рівня народ, чи не так? Народ не втік. Це база для подальших дій. Це логічно та вже якось звично, і немає з цього культу. Дідусь, що залишився вдома і поховав сусідів після обстрілів, кожного на його подвір’ї. Залишився на вулиці один і перевіряє сусідські будинки, чи цілі вони. Жінка-медик, яка волонтерить-лікує простих людей на деокупованих територіях. Замість сукні одягає бронежилет і їздить по селах, де ще немає ні світла, ні тепла. Хлопець-підприємець, який готує їжу для тих, хто втратив дах над головою. Батько та син, які обоє пішли добровільно до військкомату.

Антикризові дії. Антикризові менеджери власної долі.

Дуже просто бути менеджером мирної країни. Бо можна ним не бути взагалі, коли все добре, і майже ніхто не помітить. На мій погляд, рішення можуть бути більш рішучі, коли в тебе дах над головою сиплеться від вибухів, тут і зараз. А коли ти захищений мандатом і привілеями, ти можеш не метушитися, як-то кажуть.

На росії путін власноруч розробляє плани наступу на полі бою і, судячи з результатів, робить це погано. В Україні кожен командир на полі бою – генератор ідей та рішучих дій. Якось Залужний в інтерв’ю розповів: «Він мені телефонує і кричить: “що робити, танки їдуть!”. Я йому кажу: ти спочатку їх підірви, а потім мені телефонуй. Дій!». Це було колись давно, за його словами. Коли він ще не був головнокомандувачем. Але антикризовий менеджмент вже тоді активно впроваджував.

Я знову про якості людей, яким не потрібно овацій, щоб брати справи у свої руки та приймати рішення. Якості, якими я захоплююсь.

А у нас мільйони таких людей.
Мільйони.

І мені зовсім нецікаво писати про нікчем, хоча їх багато. Скільки ідей зараз щодо того, як збивати іранські дрони! Як збивати літаки та захищати техніку. Скільки пропозицій американцям щодо вдосконалення їх розробок, які ми пропонуємо після випробувань в бою – про це вже багато писали. Це коли ти даєш зброю не просто масі, а людям, які вміють думати, і отримуєш від них зворотній якісний зв’язок.

Підсумок: не знаєш – вчись. Не можеш – іди і почни. Не хочеш – … Ну, тоді ти все життя будеш ходити по колу, і тобі завжди буде хтось щось винен.

Фото: Viacheslav Ratynskyi