Україна після війни. Як мають змінитися армія, суспільство та державні інститути
Оптимісти сподіваються, що саме з української армії почнеться оновлення держави після перемоги – через закономірне зростання авторитету Збройних сил України за умови, що вони є основною запорукою виживання українського народу. Натомість песимісти побоюються, що обмеження прав людини воєнного часу зокрема за допомогою армії стануть постійними. Які виклики постають перед армією, державою та суспільством сьогодні й постануть після завершення війни, а також як на них реагувати?
Про це – в експертній статті постійного автора ТЕКСТИ.org.ua Петра Буртянського.
На тлі захоплення українців героїзмом українських захисників, більшість яких є частиною Збройних сил України, і традиційного (й загалом обґрунтованого) скептичного ставлення до державних інститутів, часто забувають, що армія – хай найважливіший, але лише один з них. Тобто з усіма властивими їй загалом проблемами й багами. Військо до того ж працює у зв’язці з іншими інститутами. Як і в будь-якій системі, загальна ефективність взаємодії визначається ефективністю найслабшого елементу.
Те, що за вісім років збройного конфлікту в Україні не було налагоджено виробництва власних артилерійських снарядів, а територіальна оборона почала розвиватися майже в переддень повномасштабного вторгнення, – не вина ЗСУ. Але ці чинники вкрай негативно вплинули на хід подій у війні.
За умов інтенсивної боротьби з потужним противником, коли реальність неможливо приховати за відписками, армія швидко прогресує. Вкрай дорогою ціною вона здобуває цінні вміння та уроки. Проте вони спрямовані на головну мету – якомога ефективніше знищувати ворога й водночас виживати самим.
“Наша професія – вбивати людей і знищувати речі”
Гранично чесно сказав один британський генерал: “Наша професія – вбивати людей та знищувати речі”. Це професія, необхідна для виживання держави й суспільства в нашому схильному до насильства світі. Особливо поряд з агонізуючою й від того ще агресивнішою імперією.
Але завдання з розвитку України, без розв’язання якого навіть виграна війна загрожує нам змарнованим миром, неможливо розв’язати вдалим маневром та точковими ракетно-артилерійськими ударами. Адже професіоналізм найвищого ґатунку в одній сфері аж ніяк не гарантує аналогічних результатів в іншій.
Ми дуже вдячні лікарям, які нас лікують. Але рідко хто вважає, що хірурга-віртуоза варто поставити на посаду фінансового директора.
Звісно, специфіка ведення бойових дій масових армій вимагає від офіцерів хороших менеджерських навичок і вміння швидко ухвалювати рішення у стресових ситуаціях. А ще, як і в усі попередні віки, лідерства та вміння оцінювати ризик. Усі вони вкрай корисні для політиків та управлінців.
Але виявити ці риси вже в мирному житті легше офіцеру, який “зняв погони”. Армія як інститут призначена захищати державу, а не забезпечувати економічні прориви. Ієрархія та дисципліна необхідні для об’єднання зусиль сотень тисяч, а то й мільйонів людей проти ворога.
Але ці самі риси армії роблять її не надто ефективним гравцем не в чорно-білому, а у значно багатшому на відтінки світі економічної та соціальної конкуренції між державами.
І чи не найголовніше. За всіх більш-менш реалістичних сценаріїв завершення війни Україна потребуватиме сильної армії, яка гарантуватиме їй безпеку. Її генерали й офіцери мають забезпечувати боєздатність військ. Очікувати від них виконання інших завдань було б, м’яко кажучи, контрпродуктивно.
Дефіцит демократичного контролю та його “імпорт”
Але залишається питання, чи не буде армія змушена або спокушена взятися наводити лад у тилу після чи задля перемоги? Передбачати майбутнє – невдячна річ. Але наразі демократичний цивільний контроль спрацьовує.
Станом на сьогодні цей контроль у дії – подобається таке комусь чи ні. І це насамперед Верховний головнокомандувач, Президент України Володимир Зеленський.
Когось таке більше насторожить, аніж заспокоїть. До того ж, зважаючи на модель цивільного демократичного контролю, усталену в НАТО та ЄС, дуже хотілося б, щоб в Україні діяв також і парламентський контроль над військом.
Але ефективного парламентського контролю в нашій державі поки що немає як такого в жодній сфері. Бо його основний інструмент – не тимчасові слідчі комісії чи депутатські запити, які лише “б’ють по хвостах” подій. Втручання депутата може припинити конкретне зловживання, але не змінити систему.
Ключове в контролі парламенту – розпорядження грошима під час бюджетного процесу (і, відповідно, вплив на діяльність, яку вони фінансують). Поки депутати “штампуватимуть” бюджет уряду в обмін на конкретні бонуси чи то до дружніх галузей і підприємств, чи то виборчих округів, ця ситуація не зміниться.
Загалом те, що цивільні все ж контролюють військових навіть за воєнних умов було продемонстровано на початку липня цього року, коли Генеральний штаб вирішив запровадити дозволи для військовозобов’язаних на виїзд за межі власних населених пунктів. Запровадження такого дозволу всупереч активному збуренні в суспільстві підтримав головнокомандувач ЗСУ Залужний, але відповідне рішення скасував Зеленський.
Не варто звинувачувати військових у самодурстві. То був саме той важкий момент, коли перевага росіян в артилерії була максимальною, а західні постачання важких озброєнь ще текли тоненькою цівочкою. За таких умов цілком могла знадобиться компенсація технічної переваги противника чисельною, що водночас потребувало інтенсифікації мобілізації. Інше питання, що практична реалізація таких кроків могла серйозно зашкодити здатності тилу підтримувати фронт.
Водночас ця історія – також застереження для військових. Буквально здобутий кров’ю високий рівень суспільної підтримки армії як інституту можна легко втратити. Тож краще непопулярні заходи все ж передоручати цивільним політикам. Вони самі конкуруватимуть між собою в забезпеченні потреб війська, якщо суспільство того справді вимагатиме.
У будь-якому разі, цивільний демократичний контроль у випадку України не лише “вітчизняний”. Українське військо надто залежить від постачань західної військової техніки й боєприпасів. До того ж ця залежність не буде серйозно ослабленою й у середньостроковій перспективі.
Навіть нині, попри всю важливість для Заходу нашої боротьби, в обсязі та номенклатурі цих постачань постійно виникають сумніви. Годі говорити, як вплине на рівень військової допомоги погіршення ситуації у відносинах між цивільними й військовими в нашій “недосконалій демократії”.
Недарма про потребу військовим узяти владу в Україні торочили… росіяни. Приміром експрезидент, а нині, по суті, високопоставлений пропагандист Дмітрій Медвєдєв.
Солдати в суспільстві та суспільство солдатів
Яскраві асоціації зі словосполученням “військова диктатура” витісняють з суспільного дискурсу значно менш драматичні, але серйозніші для подальшого майбутнього України виклики в цивільно-військових відносинах.
Попри закономірне під час масштабної війни збільшення кількості сил оборони, тих, хто воював, усе одно буде меншість. Як забезпечити їм суспільні привілеї й водночас не перетворити їх на “індульгенцію”, шкідливу для самих колишніх бійців?
Адже потреба захищати державу, ризикуючи власним життям, нікуди не зникне після перемоги. Вона, найімовірніше, аж ніяк не буде тотальною. Лише патріотизму навряд чи вистачить, якщо військова служба не продемонструє реальної здатності служити соціальним ліфтом. Якщо буде недостатньою підтримка пораненим і сім’ям загиблих.
Не секрет, що через економічні причини держава покладалася у власному захисті або на мотивованих добровольців, або на людей, які пройшли мобілізацію та здобули необхідні навички. Кількість призовників залишалася невеликою.
Проте чимало з підготовлених захисників уже ніколи не повернуться з бою, чимало втратять можливість служити через поранення чи погіршення стану здоров’я. Не треба забувати і про плин часу. Адже, приміром, 40-річний доброволець від 2014-го зараз має значно менш комфортний для бійця вік.
Виникає також питання соціальної справедливості. Воюють ті, хто з певних причин здобув військові навички, а не їхні часто здоровіші чи не обтяжені родиною однолітки. Багато хто з яких просто не пішов у військкомат, коли отримав повістку.
Україна не може дозволити собі “формально-парадних” ЗСУ, які мала на початку 2010-х. Жодні міжнародні гарантії, включно з наразі ще малоймовірним в осяжній перспективі вступом у НАТО, не замінять для стримування Росії потужного війська. А воно через необхідні розміри не може бути лише професійним.
Тож масова військова підготовка українських громадян – єдина більш-менш надійна запорука від військових авантюр проти України в майбутньому. Звісно, цю підготовку неможливо забезпечити в рамках радянської / пострадянської моделі призову.
Загалом заява прем’єра Дениса Шмигаля про майбутню модель комплектування ЗСУ свідчить про думки в правильному напрямі. Йдеться про адаптований фінський зразок: професійну армію доповнюють майже всі придатні до військової служби громадяни чоловічої статі, які проходять кількамісячну базову підготовку й періодично оновлюють свої навички на зборах.
Але щоб ця модель запрацювала, потрібна складна законодавча й управлінська робота, а також виділення належних матеріальних ресурсів.
А головне – готовність більшості громадян України особисто ризикнути життям задля захисту Батьківщини, а не “пересидіти” військо, приміром, на заробітках за кордоном.
Формування такої готовності – складний процес, який вимагає взаємного переосмислення ставлення громадян до держави, а держави до своїх громадян, формування багатокомпонентного коктейлю формальних і неформальних заохочень для захисників і санкцій для “ухилянтів”.
Лише якщо українському суспільству вдасться реалізувати це завдання, можна буде констатувати остаточне утвердження національної державності та програш Російської імперії.
