Вони лізуть у наступ

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Вони знову йдуть у наступ. Незважаючи на повний провал їхніх задумів в Україні, окупанти рвуться в нові й нові атаки. Вони намагаються наступати, бо гарно знають, іншого виходу просто не мають.

Я не те що думаю, я знаю, що чимало українців втомилися від війни. Їх до сказу дістало жити в постійному очікуванні повітряної тривоги, в постійному неспокої за родичів, які перебувають на фронті та в прифронтових містах. Та взагалі, життя, коли майбутнє взагалі незрозуміле, виснажить будь-кого.

Правду я написав? Так от людям, які перебувають у тилу, НІКОЛИ не збагнути, як втомилися від війни солдати на фронті. Воно й не дивно. Більшість із нас, солдат, – це мобілізовані. Люди мирних професій. У нас у всіх за плечима сім’ї, діти, літні батьки. Справи, якими ми хочемо займатися. Бо зараз ми займаємося справами, якими ми займатися не хочемо. Мистецтво солдата ми опановуємо через необхідність, а не через бажання, якби бажали, ми були б солдатами-контрактниками. Ми захищаємо свою Батьківщину, і це достатня для нас мотивація, аби стояти в строю. Проте.

Ми теж ставимо собі питання: «Що відбувається?». Де той контрнаступ, анонсований Зеленським? В такі моменти я дивлюся на динаміку обстановки на фронті та ловлю себе на думці, що на місці українського командування я зараз контрнаступів би не починав. Чому? Тому що наступати намагається ворог.

Вже 100500 разів я писав. В обороні нищити ворога набагато зручніше ніж у наступі. Особливо, коли ворог наступає в надскладних умовах. Коли для забезпечення свого наступу він має витрачати величезні ресурси. Просто подумайте самі.

Ворог продовжує рватися до Миколаєва. Причина його потуг очевидна, відсунути фронт за зону дії «Хаймарсів», аби убезпечити переправу через Дніпро біля Херсону. Переправи в районі Херсону і Нової Каховки фактично нема. Ворог перевозить вантажі, як у часи неоліту, човнами. Це океани пального, величезна кількість плавзасобів і робота багатьох людей. Ворогу доводиться перекидати через Дніпро величезні кількості пального, харчів, набоїв, навіть просто прісної води. Не забувайте, то Херсонщина, а на дворі серпень. Очевидно, ворогу доводиться постійно міняти людей, які вибули з ладу просто через поранення і виснаження. А таких треба евакуювати, дати відновитися.

Все це говорить про одне. Параноїдальне намагання ворога наступати на Миколаїв обходиться йому в таку ціну, що кожен пройдений кілометр для нього стає золотим. Це одна сторона медалі. А друга сторона та, що відбивання атак ворога в обороні – це сотні і тисячі збережених життів українців.

Треба збагнути, час працює проти ворога. Це у нього виснажуються ресурси для війни. Це нам допомагає Захід, а не Москві. А в жовтні запрацює на всю потужність ленд-ліз, і от тоді ворогові стане непереливки зовсім.

Ні економічно, ні в плані військовому нам поспішати немає сенсу. Єдина причина поспішати – це та сама втома від війни. Але тут я скажу таке. Так, перебіг війни можна прискорити. Для цього треба піднімати ЗСУ в зустрічні атаки. І зазнавати втрат, втрат, втрат. Ми справді готові платити аж таку ціну?

А ми ж не просто стоїмо в обороні. Ми розносимо їм склади і вузлові станції. Ми відпрацьовуємо удари по Криму, в першу чергу, по аеродромах, бо саме російську авіацію треба буде вирубити перед масштабним наступом. Тощо.

Нам важко. Нам скрутно. Але ми маємо вистояти. Для цього оцю втому від війни треба зламати і забути про неї. Тому що, якщо ми втомимося зараз, за 4-5 років доведеться втомлюватися знову, тим самим людям, які зараз на фронті. Тому що втомлюватися доведеться нашим дітям. Є чимало причин, аби не дозволяти собі втомлюватися.

Аби втомилися вони. Я знаю, цей день прийде. Наступить перелом, і ми поженемо ворога з нашої землі. Поженемо тому, що вистояли. Тому, що зараз вони лізуть в наступ. І вони несуть більші втрати. І вони убивають свої ресурси. Не ми.

 

Фото: Alex Chan Tsz Yuk

Автори