Довіряємо армії сьогодні та готуємось до завтра
Кожен з нас сьогодні живий завдяки тому, що хтось знищив тих, хто мав нас вбити вчора або позавчора. Або місяць чи два тому. При цьому, можливо, віддав своє життя. Кожен українець та українка, які не закатовані та не зґвалтовані тільки тому, що хтось віддав своє життя, коли знищував катів та ґвалтівників. Якщо ми ще живі та не в іншій країні, це значить хтось, ціною свого життя, зупинив окупантів там, де вони зараз. Бо вони не дійшли в наші міста. І не тому, що втомилися або перехотіли. А тому, що їх зупинили в виснажливих кровопролитних боях. Часто ціною життя.
Ми не починали цю війну. Ми не хотіли її. Ми не можемо її зупинити просто словами або думками. Або бажаннями життя. Єдина надія нашої нації на виживання – перемогти ворога. А перемогти ми можемо, тільки виснажуючи його в боях при обороні. Ми не можемо відкочуватися без бою. І, по суті, нам нема куди котитися. Це війна, в якій ми платимо страшенну ціну. Але в нас, на жаль, нема іншої можливості.
Коли я чую від цивільних “треба було робити те раніше, або не треба було робити того так довго”, мене тіпає. Розумієте, ми в такому положенні, що нема в нас іншого вибору. От просто нема. Є погано і є ще гірше. І судячи з того, що вже 4 місяці ми стоїмо, хоча і такою ціною, керівництво ЗСУ знає, що робить, і обирає єдині можливі варіанти. Вірні.
Я не втомлююсь і не втомлюся повторювати – загроза не минула. Ні для кого з тих, хто не покинув Україну. І єдине, що ми можемо робити, – це просто довіряти та підтримувати ЗСУ. А ще готуватися. Готуватися до того, що кожному прийдеться битися за свою вулицю. За свій будинок. В прямому сенсі. В своєму місті. Це все ще можливо.
Кожного дня на фронті ворог несе втрати. І єдине, що може зупинити ворога, – це втрати. Але не буває втрат у ворога без наших. Просто зрозумійте це. Просто усвідомте це. Ще нічого не вирішилось. Кожен день, який ми з вами живемо, ми живемо в борг. Бо хтось в цей день віддав своє життя. І не вийде по-іншому. Бо вони прийшли, щоб знищити нас. Кращі сини та доньки України гинуть не тому, що щось не так, а тому, що ціною свого життя подарували нам сьогодні. Щоб ми з вами могли вибороти завтра. Можливо, вже ціною свого життя. Але того ніхто не знає. І то буде завтра. А сьогодні довіряємо армії та готуємось до завтра.
