А завтра була війна…
Вибачте, це буде дуже особистий і не те щоб мотивуючий пост.
Ось фотографія. Айфон підказує, що її було зроблено 23 лютого 2022 року об 11:12. Під будинком Serg Marco ми завантажили його джип і готуємось виїздити на Донбас.
До початку великої війни залишається менше доби, і ми вже знаємо, що вона розпочнеться, але не знаємо, коли саме, тому ми беремо з собою камуфляж і особисту зброю. І ми посміхаємось. І я, і він, і Тайра.
Ми ще не знаємо, що без особливих пригод доїдемо до Маріуполя, поселимось на базі у 503 Окремий батальйон морської піхоти і до двох ночі 24 лютого будемо курити, пити каву і балакати. Ми не знаємо, що на світанку нас із Сержем Марко підніме головний офіцер бази і накаже одягнутись, взяти зброю і обороняти територію. Не знаємо, що дамо Тайрі рацію, швидко і якось рвано попрощаємося, і вона поїде на базу «Янголів» до моря, а 16 березня потрапить у полон до росіян.
Там, на цій світлині, менше ніж за добу до війни, я ще не знаю, що це наша крайня спільна фотографія на дуже довгий час. І, мабуть, ще не знаю, що насправді означає слово «біль». І «порожнеча». І «безсилля».
Я знаю, що я роблю все, що можу, щоб її витягнути. І я знаю людей, які роблять ще більше, ніж моє «можу».
Але я знаю ще одне. Цього поки що недостатньо.
Але я знаю – або вірю, що коли ми витягнемо її і зустрінемось всі разом, то принципово зробимо таку саму світлину. Втрьох. І будемо посміхатися на ній. Щиро. Як посміхаються люди, які не знають свого майбутнього, але готові до нього, яким би воно не було.
На березі Азовського моря.
У нашому Маріуполі.
