Відновлення кредитування – чого точно НЕ робити
НЕ помякшувати і, тим більше, НЕ скасовувати вимоги до оцінки ризиків.
Насамперед, до кредитного ризику. Тобто до оцінки очікуваних збитків банків від виданих кредитів, та кредитів, які банки будуть видавати.
Зараз іде дуже багато різних обговорень на різних рівнях від поговорити на кухні до поговорити в Уряді/ОП на тему, що робити, аби кредитування відновлювалося пошвидше. Не зараз, бо зараз воно відновлюватися і не може, окрім як директивно та/або кредитування від держбанків.
Скоріше, після війни або може навіть під час війни, тоді, коли з’явиться більш-менш визначеність, що далі.
Одна з розповсюджених ідей – це пом’якшити вимоги до оцінки ризиків кредитування. Умовно кажучи, оцінювати позичальника, який не дуже платоспроможний, як такого, який платоспроможний. Умовно кажучи, є позичальник, у якого ймовірність дефолту, тобто неповернення кредиту 50/50 – або віддасть, або ні. Ну і от пропозиція – давайте тимчасово вважати, що він не віддасть кредит із імовірністю не 50%, а, припустимо, 10%.
Що це (нібито, в теорії) дасть – менше резервів під такий кредит, більше капітала в банків, більше (нібито) можливостей кредитувати.
Або більш зрозумілий, мабуть, приклад, і більш бажаний декотрими банками – це «спрощення вимог до застави/забезпечення». Це значить, що, наприклад, якщо у забезпечення під кредит (якщо кредит не віддадуть, банк забере це забезпечення собі, й буде намагатися продати) дають будівлю, яка зараз коштує… а хто його знає, скільки воно коштує, бо ринка немає, бо немає ані оцінки, ані, що важливіше, покупців, та, може, й самої будівлі вже нема, або вона є, та вже нікому не потрібна… Соррі, відволікся на пояснення… Так от, наприклад, коштує 100 мільйонів, то вважати, що воно коштує, нехай, 200 мільйонів. Це теж зменшує потребу банка в резервах, й відтак, нібито – ключове слово нібито – «збільшує» капітал й «збільшує» можливість кредитувати.
Логіка, повторюся, десь така, та логіка, з якою ці ідеї, як то кажуть, «продають» тим, хто приймає рішення. Та й широкому загалу, наприклад, депутатам, які не дуже шарять в тих тонкощах, теж продають, щоб показати – ось, дивіться, «простим двіженієм руки ми в рази збільшуємо можливості кредитування». Знижуємо оцінку ризиків, дозволяємо банкам вважати позичальників кращими, ніж вони є насправді, а заставу дорожчою, ніж вона є і ніж її можна продати.
Але воно так не працює, як би того не хотілося, як би те не продавали.
ЧОМУ НЕ ПРАЦЮЄ?
1) Момент перший, «інтуїтивний». В сенсі, такий, який зрозумілий без будь-яких спеціальних знань. Під час війни ризики зростають. Зростають у порівнянні з тими, які були до війни. Всі ризики, включаючи ризики платоспроможності позичальників та вартості (і наявності також) застави.
Коли ризики зростають, вимоги до їхньої оцінки не пом’якшують, а підвищують.
2) Момент другий, «регуляторний». В тому сенсі, що, щоб зрозуміти його, треба трохи розумітися на тому, як працюють регуляції. Намагатимусь дуже спростити, але, якщо що, питайте додатково.
Суть в тому, що пом’якшення вимог до оцінки ризиків, а відтак, і до оцінки «наявного для кредитування капіталу банків» зараз, саме зараз жодним чином не впливає на можливість банків кредитувати. Як так? Річ у тім, що апетити до кредитування (або, узагальнюючи, до ризиків) стримуються нормативами капіталу, які складають не менше 7% (від активів, зважених на ризик) до регулятивного капіталу і не менше 10% – до основного. Відтак, якщо в банка багато резервів, вони з’їдають адекватність капіталу, і з якогось моменту банк не може кредитувати, бо порушить нормативи адекватності. Тоді прийде НБУ і зробить атата по дупці застосує заходи впливу.
Все так, але (як завжди, саме цікаве після «але»). Зараз Нацбанк НЕ застосовує заходів впливу за порушення нормативів капіталу. Чому? Тому що фактично ніхто не знає, які в банків збитки, і яка реальна адекватність, і не може знати, бо війна триває. Тому НБУ свідомо пішов на таке пом’якшення і зробив його ще 25 лютого.
Що це означає? Що нормативи капіталу тут і зараз (точніше, до закінчення воєнного стану) ніяк не впливають на спроможність банків кредитувати. Банк може кредитувати навіть за від’ємного капіталу. Кредитування залежить не від капіталу, а від ліквідності, з чим проблем у більшості банків і в системи загалом зараз немає. Ну і від апетиту до ризику, який відсутній (тому що ризики просто ще не зрозумілі і не квантифікуються з якоюсь достеменною достовірністю), тому кредитування й немає, а не тому, що банкам не вистачає капіталу чи вони можуть порушувати нормативи.
Навпаки, НБУ каже, ледь не дослівно: порушуйте на здоров’я, ми розуміємо, що зараз така історія, коли збитки величезні, й дотримуватися старих нормативів просто неможливо. Головне – показуйте реальну картину, не прикрашайте та не викривлюйте звітність, якщо позичальник не платить, а застава варта нуль, так і кажіть. Ми не будемо карати за порушення, ми хочемо розуміти, які ж справжні збитки, щоб застосовувати правильні регуляції, що базуються на реаліях, а не на window dressing.
Зміна регуляцій, пом’якшення правил оцінки ризику – а) ніяк не вплине на можливість кредитувати, бо ж покарань до порушення нормативів немає, це не є стримуючим кредитування фактором; б) збільшить рівень window dressing (aka “окозамилювання”) й заважатиме НБУ робити адекватні оцінки потреб у капіталі та планувати recovery plans (плани відновлення) самих банків.
3) Момент третій, бухгалтерський.
Річ у тім, що зміна правил пруденційних оцінок ризиків (тобто, оцінки з боку регулятора) насправді НІЯК не вплине на капітал банків. Чому? Тому що є два типи резервів (резерви, якщо спрощувати та узагальнювати, – це те, що зменшує капітал). Є пруденційні резерви, той самий «кредитний ризик», про який згадував вище, і оцінку яких іноді пропонується «спростити та пом’якшити». Це ті, правила оцінки яких формує регулятор. І є бухгалтерські резерви або просто «резерви», або «резерви за МСФЗ». Це ті, оцінку яких здійснюють за правилами бухобліку. За міжнародними стандартами звітності.
І тут вже ніякі «пом’якшення вимог з боку регулятора» не подіють. Якщо правила МСФЗ кажуть, що позичальник має ймовірність дефолту 50%, то він матиме 50%, а не 10%, як би не було «спрощено чи скасовано» правила оцінки НБУ. Якщо певна будівля за стандартами IFRS має коштувати 100 мільйонів, вона при складенні звітності буде коштувати 100 мільйонів, а не 200.
Що це значить? Що в будь-якому разі збитки банків від кредитування буде визнано. Не через кредитний ризик, так через «резерви за IFRS». На капітал банків ці збитки вплинуть (або «впадуть», як кажуть в НБУ та в банках) у будь-якому разі. Якщо капітал не зменшиться через визнання кредитного ризику, то він зменшиться через «збитки від зменшення корисності активу» (простими словами, через те, що банки все одно фіксуватимуть збитки від кредитування слабких позичальників із слабкою заставою). Вплив буде тим самим. Закони економіки вони як закони математики, як не крути регуляціями – «у воєнний час значення синуса може сягати трьох», – це лише анекдот, в реальному житті так не працює.
Що дійсно треба робити для розвитку кредитування – це думати та рахувати, як компенсувати збитки банків. Які неодмінно будуть при кредитуванні під час війни та такої величезної невизначеності, що ми маємо зараз. Це ключове питання – компенсувати, та хто це буде робити. Та за чий рахунок. Та протягом якого часу. Бо збитки будуть, і їх не перекриєш зміною регуляцій чи window dressing’ом.
