Все це вже було
Перша інформація зі звільнених територій – докази звірств московитського окупанта. Соцмережі киплять ненавистю. Хм, може, хоч зараз до нашого суспільства дійде, що все це вже було – коли червоні “визволяли” від “коричневих”? Але весь час радянської окупації (до 1991 року) ми спокійно сприймали міф про Червону Армію, міста святкували “дні визволення від нацистів”… Ну от, зараз Москва “визволяла від нацистів” Бучу, Ворзель, Ірпінь, Харків, … (додати населений пункт). Подивилися? В 1944-45 в Україні і Європі “визволителі” діяли так само.
Може, настав час припинити заміну одного окупанта на іншого називати “визволенням”? Може, картинка з вулиць Бучі стане переконливим аргументом – не множте радянські міфи. Червона Армія – це смерть, мародерство, зґвалтування і тортури. Бо не може збройна частина кривавої тиранії нести нічого іншого як цю тиранію.
Далі уривки статті Ігоря Лосєва “Криваво-червона армія” з Тиждень і кілька посилань. Знайдіть час, вчитайтеся уважно.
* * *
В Україні досі триває повальна глорифікація Червоної армії (на тлі критики тоталітаризму!) в тисячах пам’ятників, десятках меморіалів, традиційних ритуалах тощо. Це все наслідки потужної пропаганди, метою якої було назавжди вкарбувати в пам’ять людей фундаментальні комуно-імперські конструкції. СРСР припинив існування, однак його ідеологія живе й активно працює проти нашої держави. Оспівування Червоної (Радянської) армії є потужною основою всіх тих ідеологем, що їх використовує багато політсил, котрі виступають проти незалежності України, за входження до складу неоімперії. Прославляння знаряддя антилюдської диктатури є фактично дозволеною формою пропаганди самого тоталітарного ладу, бо цю армію абсолютно хибно розглядати окремо від влади, якій вона служила і яка всі роки свого панування на її зброю спиралась. Тоталітарний лад і Червона армія – брати-близнюки. Остання є настільки само злочинною, як і система, що покликала її до життя.
* * *
… «визвольні» походи в Західну Україну й Західну Білорусь, окупація Литви, Латвії та Естонії, спроба зробити те саме з Фінляндією. Однак в усій красі сутність цієї (Червоної) армії проявилася під час «визволення» Центрально-Східної Європи у 1944–1945 роках. Німецький генерал Фрідріх фон Меллентін писав: «…то була трагедія небаченого масштабу. В давніх германських землях – Східній Прусії, Померанії та Силезії – росіяни проявили звірячу жорстокість. Неможливо описати все, що сталося між Віслою і Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого подібного від часів загибелі Римської імперії».
* * *
… письменники-фронтовики Алєксандр Солженіцин і Лєв Копєлєв підтверджують, що, прийшовши до Німеччини, вони, як і всі їхні однополчани, знали: тамтешніх дівчат можна безкарно ґвалтувати і вбивати. А ось спогади колишнього лейтенанта-зв’язківця Лєоніда Рабічєва. Він, очевидно, не мав підстав сильно захищати німців і писати наклепи на Червону армію. Отож згадував тільки те, що бачив на власні очі: «На возах і машинах, пішки – старі, жінки, діти, великі патріархальні родини повільно всіма дорогами й магістралями країни йшли на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, щоб звільнити шлях, поскидали в кювети обіч шосе їхні вози […] й, забувши про обов’язок і честь, про німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулись на жінок і дівчаток. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, а перед кожною стоїть армада мужиків, які регочуть зі спущеними штаньми. Тих, хто стікає кров’ю і непритомніє, відтягують убік, дітей, що кидаються на захист, розстрілюють. Регіт, ричання, крики й стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто сміється, а хто й диригує, ні, радше регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь… Полковник, той, який щойно регулював, не витримує і сам стає в чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б’ються в істериці […]. До обрію між гір лахміття, перевернутих возів – трупи жінок, дітей, старих».
То були не окремі ексцеси, а масове, тотальне явище, яке тривалий час приховували в СРСР як страшну державну таємницю. Звірства «визволителів» були на кожному кроці, той-таки Рабічєв пише: «Мені й моєму взводові управління дістається маєток за 2 км від шосе. В усіх кімнатах – трупи дітей, старих, зґвалтованих і застрелених жінок. Ми так стомилися, що, не звертаючи на них уваги, лягаємо на підлогу й засинаємо». Ще спогад: «У цей час до костелу женуть близько 250 жінок і дівчаток, але вже хвилин за 40 […] під’їжджають кілька танків. Танкісти відпихають, відтісняють від входу моїх автоматників, вдираються у храм, збивають із ніг і починають ґвалтувати жінок. Я нічого не можу вдіяти […]. Стогони жінок, які вмирають. І ось уже сходами (навіщо? Чому?) тягнуть нагору, на майданчик скривавлених, напівоголених, непритомних і крізь розбиті вікна скидають на бруківку. Хапають, роздягають, вбивають… Танкісти поїхали. Тиша. Ніч. Жахлива гора трупів». Ось вона, «непереможна й легендарна» гордість радянського народу…
А тепер знову подивіться на докази воєнних злочинів росіян по Житомирській трасі чи в Бучі. Є бажання відзначити день радянського “визволення”?
