Сподівання на зміни російського світу даремні
А що тим часом було на сході ранньомодерної Речі Посполитої?
Російський цар був самодержцем, що не підлягав жодним законам, бо сам був законом. Він був власником держави та своїх підданих незалежно від їхнього статусу. Всі мешканці московської держави, а пізніше російської імперії були “холопами государевими”, кожен із яких у своїй присязі обіцяв бути “вірним, добрим і слухняним рабом і підданим”.
На початок XVIII ст. з юридичної мови зникає поняття “вільна людина”, яке з часом ототожнюється з поняттям “втікач”. Цар був власником життів і майна своїх холопів, а найтяжчий злочин – державна зрада – розумівся як злочин проти особи володаря, його символічної влади й володінь. Суд у таких справах перебував у руках царя, а кара залежала від його волі. Підозра прирівнювалася до злочину, а під підозру могли потрапити родичі, близькі, колеги по службі чи знайомі обвинувачених. У маніфесті про опалу канцлера Олексія Бєстужева 1758 року повідомлялося, що імператриця ні перед ким не зобов’язана звітуватися про свої вчинки, окрім як перед Богом, а сам факт покарання засвідчує вину покараного.
Образа словом “государя” сприймалася як тяжка ураза для його честі, а від 1715 року могла каратися смертю. Під “непристойними словами” розумілися не лише персональні образи царя, членів його родини, придворних і всього, пов’язаного з центральною владою та державними інституціями, а й будь-які слова, що ставили під сумнів непогрішимість намірів і дій верховного володаря. Власне, заборонялося взагалі говорити про монарха, його життя, а водночас згадувати минулих царів та оцінювати їхнє володарювання. Список потенційних образ царя довгий та ситуативний, і включав, зокрема, невідповідне поводження з його зображенням, а чи відмову пити за його здоров’я на приватних бенкетах.
Росія XVIII століття зі всеохопною атмосферою пошуків зрадників – це взагалі пекло. Донос стає звичною справою, що охоплює все суспільство: діти доносять на батьків, дружини на чоловіків, чоловіки на дружин, селяни на панів, сусіди на сусідів, друзі на друзів. Донощики були скрізь, а оголошення злочинцями тих, хто не хотів доносити, творили страшну атмосферу загального страху. Не донести – означало жити в страху, що хтось інший донесе на те, що ти не доніс. Серед донощиків вистачало й ентузіастів, які вважали, що таким чином рятують Вітчизну від ворогів. Урешті, відомі випадки самообмов, коли люди не витримували і готові були звинуватити себе в найтяжчих гріхах – образі монарха. Один чоловік обмовив себе в тому, що в п’яному стані подумки лаяв імператрицю Єлизавету Петрівну, за що був побитий батогом і висланий на каторгу. Згідно з указом Синоду від 1722 року священників зобов’язували доносити на підставі інформації, отриманої на сповіді.
Арештовували за підозрою без повідомлення, так, щоб потенційний “злочинець” (який часто не підозрював, у чому ж його вина) не міг уникнути арешту. Водночас під арешт брали й донощика. Головним способом перевірити правдивість доносу були тортури, які застосовувалися до обох сторін, однак першим на тортури брали саме донощика. А способи вибити потрібне були “найвитонченіші” – від поширених диби, батога (яким розсікали тіло до кісток), тортур вогнем, зустрічаються використання гострих предметів, “іспанський чобіт”, тортури водою, биття по п’ятках або забивання під нігті гострих предметів (себто весь набір тортур, про які вам доводилося колись читати).
В політичних справах винятків не було – тортурували і простолюд, і дворян, і осіб високого рангу, і жінок. Зайве говорити, що за цих умов не було місця для незалежного змагального судочинства. Тож недаремно історики російської імперії описували судочинство Речі Посполитої як всуціль анархічне і недієздатне.
А тепер трошки матеріалу для порівняння. В Польському королівстві Єдлинським привілеєм 1430 року король Владислав-Ягайло зобов’язався надалі нікого не ув’язнювати без ухвали суду. Його син Казимир, на той час великий князь, видав у 1447 році привілей для землевласників Великого князівства Литовського, яким оголошувалася недоторканність особистості, а також дозволялося вільно виїздити за кордон, зокрема і на службу іншим монархам, окрім країн, з якими Річ Посполита веде війну (виїзд за кордон і служба іноземним королям уважалася в Росії зрадою царя). Шляхту в Речі Посполитій заборонялося брати на тортури, а піддані та слуги не могли свідчити ані на користь свого пана, ані проти нього.
Нагадаю також, що в праві Польського королівства заочна обмова уважалася недостойною для шляхтича і до уваги зазвичай не бралася. З іншого боку, словесне зганьблення було тісно пов’язане з правом кожного шляхтича висловлювати свою думку. Тож шляхта гостро виступала проти його обмеження: громадянин мав демонструвати повагу до короля вчинками, а не словами чи думкою. Хоч образа короля і не схвалювалася. За ІІ Литовським статутом (1566 р.) за образливі слова щодо володаря винуватець міг бути притягнутий до відповідальності, однак при цьому не зазначалося, яким мало бути покарання (себто ніяким). Натомість згадувалося, що добрий володар має виявляти свою ласку. Згідно з ІІІ Статутом (1588 р.) словесна образа короля, попередньо доведена на суді, мала каратися шеститижневим ув’язненням. А водночас зауважувалося, що ув’язнення не мусило перевищувати зазначений термін. Ба більше, в тексті артикулу було записано, що цей термін міг бути зменшений за королівською ласкою.
В гучній справі про змову братів Зборовських вбити Стефана Баторія, яка розглядалася на сеймі у 1585 році, публічно було заявлено, що написані в приватному листі слова не є доказом, бо такий лист не передбачає читання сторонніми. Що ж до слів, спрямованих на адресу короля – «плюгавих, бридких, образливих», то королю вони не шкодять, як не шкодять сонцю. До всього, славному королю не годиться вдаватися до помсти. А вирок короля за образу можуть потрактувати саме як помсту. Також велися довгі дебати, чи може король бути серед суддів, якщо розглядається його власна справа. На сеймі 1588 року спеціальною конституцією зазначалося, що король не мусить судити у справах про образу його “маєстату”.
Іншого разу на сеймі 1590-1591 років великий канцлер Ян Замойський публічно звинуватив Сигізмунда ІІІ у недотриманні слова, адже той не надав, як обіцяв, місця підканцлера приятелеві Замойського. “Як можна після цього вірити королю?”, – заявляв канцлер. Король на те відповів, що призначення урядників знаходиться в його владі, якою він не має наміру ділитися. Тоді Замойський нагадав, що в Речі Посполитій обирають короля, а не тирана. Сигізмунд ІІІ образився, хоч частина присутніх розцінила слова канцлера як свободу слова. Після довгих умовлянь Замойський погодився вибачитися, однак із преамбулою, що робить це під тиском. А король відповів, що на прохання сенаторів вибачає, однак за умови, що подібне не повториться.
І ви ще дивуєтеся, які ми різні? Російський світ іншого досвіду, аніж досвід насильства і несвободи, не має. Тому сподівання на його зміни даремні.
На заставці: Покарання палицями. Ілюстрація з «Подорожі Росією». 1731 рік. © Bridgeman Images / Fotodom
