Про спорідненість нацизмів
Зразу оговорюся, цей допис не претендує на наукову розробку і є виключно особистою думкою автора. Не більше.
Коли ми говоримо про нацизм, то в першу чергу пригадуємо нацизм німецький, тобто ідеологію націонал-соціалізму гітлерівської НСДАП. Проте, це далеко не єдиний подібний приклад в історії. Ознаками нацизму називають його національну й расову нетерпимість. Звісно, особиста юдофобія Гітлера й Геббельса та напівбожевільні ідеї «нордичної раси» Розенберга сильно вплинули на світогляд німців у період нацизму. Але наріжним каменем, що дозволив нацистам стати владою, а потім кинути німців зі зброєю в руках проти половини Європи, було не це. Було почуття набагато сильніше, через яке Гітлер був просто приречений з’явитися у Німеччині, якщо не цей, то якийсь інший. Почуття це – постімперський синдром, багатократно посилений гіркотою приниження після воєнної катастрофи.
Просто пригадайте умови, в яких Гітлер прийшов до влади. Німеччина програла Першу світову війну. Німеччина втратила всі свої закордонні колонії. Німеччина втратила частину територій, які вона вважала своїми – ті відійшли Данії, Франції, Бельгії та відродженій Польщі. Навіть Литві. За Версальською мирною угодою Німеччині сильно обмежили армію й заборонили мати авіацію, флот і генеральний штаб. Німеччину примусили виплатити чималі репарації. Практично всі досягнення Бісмарка були поховані вмить.
Які настрої панували в післявоєнній Німеччині, я навіть переказувати не буду – Еріх Марія Ремарк, сучасник тих подій, у своїх романах змалював їх дивовижно. Німці почувалися приниженими, пограбованими, безневинно звинуваченими. Ситуація просто потребувала того, хто показав би німцям головного винного і заявив про відродження «Тисячорічного рейху». Все подальше було справою техніки.
Але основним було саме це – постімперський синдром. З чим це порівняти? Автор цих рядків був у ситуації, коли його звільнили з всеукраїнського видання і коли треба було повертатися назад – у бізнес конструктором. Я дуже гарно пам’ятаю те почуття кривди та приниженого почуття власної гідності. Але. Тоді я взяв себе в руки і просто повернувся у бізнес. За якийсь час я реалізував себе як блогер і як письменник. Як мені розповіли згодом, сили волі зробити так само вистачає далеко не всім, хтось спивається і псує життя сусідам. Ще один приклад – чоловік, покинутий дружиною, що пішла до більш успішного та турботливого.
Людині, яка у своєму мозку є громадянином імперії і представником імперської нації, дуже важко змиритися з втратою імперського статусу. Соціологам гарно відоме це явище, і сучасна Росія – дивовижний приклад. Я дуже гарно пам’ятаю, як після розвалу Союзу і до президентства Путіна Росію не по-дитячи шпетило. І справа була не тільки у клятих 90-х, періоді початкового накопичення капіталу, шаленому бандитизмі тощо. Справа була в тому, що вся Росія від пересічного сантехніка до генерала не уявляла собі – як жити далі? Просто нагадаю, що саме тоді за рейтинги між собою змагалися КПРФ Зюганова та ЛДПР Жириновського. Росія металася між комуняцьким вчора і великодержавно-імперським позавчора. Нічого іншого вона не розуміє. Обрання Путіна президентом багатьма сприймалося як благо – в ньому бачили альтернативу комуністам і чорносотенцям. У Сталіні теж, до речі, свого часу бачили помірковану альтернативу радикалам Троцького.
Марно пригадувати, що винними у цьому стані речей для росіян були США та НАТО, а українці стали зрадниками, які «продали велику країну». Згадайте шовіністичні віршики Бродського та істерики Солженіцина щодо України. «Як ви можете просто розірвати все, і жити самі?» – вам розповісти, скільки разів я чув це від росіян?
Борис Немцов колись сказав – перевага Путіна в тому, що він дає росіянам саме те, чого вони хочуть. Що міг дати Путін людям, які казилися від постімперського синдрому – ми бачимо прямо зараз. Він дав їм рашизм. Так само як Гітлер німцям – нацизм. Померла імперія потребує жертв доти, доки не буде добита остаточно.
