На війні вражають очі

Антон Сененко

На війні вражають очі.

Очі матері, яка притискає до грудей немовля кількох тижнів від народження і яка розуміє, що цей евакуаційний транспорт може виявитися останнім на сьогодні. Вона так сильно горне до себе маленьке створіння, ніби її руки правда захистять від постійних вибухів у небі та тріскотіння кулемета в кілометрі звідси.

Очі дітей, які сидять на підлозі у старенькій Газелі з написом великими літерами “ДЕТИ”, що витискає зі свого двигуна залишки кінських сил, аби врятувати малечу від потраплянь ракет у будівлі, згорілих решток електрокарів прямо біля зарядок та обірваних після прильоту снарядів дротів електромереж.

Очі наших воїнів, які, щойно завершивши бій і поклавши іхтамнєтов, вийшли на дорогу, напружено-ввічливо зустріли нашу колону і які при проїзді кожного нашого авта казали “дякую”. Лептонний господи, не “нам дякую”, а це ми вам дякуємо, рідні, що підхопили небо там, де воно майже впало на голови цивільним.

Очі волонтерів, які розвантажують авта з харчами та медикаментами, перебувають в центрі подій і навіть вухом не ведуть на “бам-бам-бам” у сусідньому лісі.

Очі солдатів, які то тут, то там, прикривають стратегічні напрямки, вдивляючись у приціли кулеметів та ласкаво обіймаючи легендарні протитанкові комплекси.

Очі водіїв, які мчать у метрі від попередньої машини на межі можливої тут швидкості, аби встигнути проскочити безпечним коридором, доки не змінилася оперативна ситуація.

Очі напарника, в яких відображається вражаюча пожежа на якійсь нафтобазі. Найбільша пожежа, яку він коли-небудь в житті бачив наживо. Та й я таке узрів вперше.

Очі бійців на сутеніючих блокпостах на в’їзді в Київ. Очі, що, здається, готові зустріти хоч самого чорта на вогняному вихорі, і він тут не пройде. Але котрі готові ласкаво усміхнутися, почувши про “паляницю”, “нісенітницю” та “полуницю”.

Очі снайперів, яких ти не бачиш, але які бачать тебе, бачать своїх і прикривають нас усіх від чортів у сутінках, засідках, схованках.

Ірпінь багато сьогодні встиг показати. Аж не екскурсія, а експрес-тур.

Місто, де ми з дружиною залюбки гуляли парками та пили каву, нині схоже на якийсь сюрреалістичний бойовик: на одній вулиці пан вигулює собачку, стоять елітні котеджі на продаж, а на сусідній наша Армія шукає рештки недобитків “наймогутнішої наддержави світу”, а вітер тріпоче залишки теплоізоляції на розваленому ракетою будинку.

Росія має за все відповісти.

Компенсувати кожну цеглину, кожне дерево, кожну будівлю. І має бути навічно затаврована за кожне втрачене життя українців.

Наші їх їбошать. Впевнено. Методично. Без героїзму та надзусиль, а наче згідно з прислів’ям відомого класика: “Це для них війна, для нас це просто звичайна робота”.

Мені ж пощастило працювати з дуже крутими людьми. Людьми, яким пасує рекламний борд на виїзді з Ірпеня:
“А у Вас є яйця?”.

У росіян немає шансів. Жодного.

Київ вистоїть.

Переможемо.

 

Фото © Facebook / Ірина Геращенко. Евакуація 206-м батальйоном ТрО Києва цивільних мешканців Ірпеня.

Автори