Ті, хто бігали від війни

Щоразу, як чую чергову новину про концентрацію російських військ на кордоні, у пам’яті моїй спливають вони. Ті, хто за Президента Порошенка 5 років втомлювалися від війни на дивані. Ті, хто заявляли: «За кого воювати – за олігархів?». Ті, хто істерично волали «Хай син Порошенка воює!» в той час, як сини Порошенка і Луценка там справді воювали. Ті, хто галасували: «Зробіть як у НАТО, тоді підемо воювати».

Ті, хто під час виборів волав ветеранами і діючим військовим: «Якщо Порошенко залишиться президентом, ви будете сидіти в окопах ще 20 років». Коли президент Зеленський заговорив про формулу Штайнмаєра і про «подивитися в очі Путіну», ці люди бачили моє роздратування і говорили мені щось типу: «Ну ясно, що неприємно! Але ж подумай – хлопці гинути перестануть!» Досі гинуть…

Я уявляю їх собі нині, і мені фантазії бракує, аби відчути той жах, який вони переживають нині.

Ви уявіть лише собі! Цілих 5 років ці люди міняли місце проживання, звільнялися з роботи, просто не ходили по повістках – все, аби лишень уникнути фронту. Вони бігали на акції опозиції, аби в разі чого призов подати як «розправу влади з патріотами». Вони натхненно агітували за Зеленського, бо кандидат-актор обіцяв «просто перестати стріляти» і «зійтися десь посередині». Вони 2,5 роки вперто підтримували Зеленського, бо «хай там як – зате не на війні». І от здобули.

З кожної праски лунає, що Росія от-от нападе. На соцмережах перекладають відстань від Харкова до Києва у години. У Києві знову перевіряють бомбосховища. Ветерани спокійно до нудоти теревенять, де придбати запасні берці та бушлат, і що не забути покласти в «тривожний рюкзак». А президент, на якого вони так сподівалися, замість бігти виконувати все, що накаже Путін (аби лише не війна), влаштовує парад на День ЗСУ, чого не було навіть за Порошенка.

А що буде далі? Знову мобілізація? А коли в армію підуть всі, хто не проти піти? Воєнний стан і на вулицях патрулі з «азовців» і «правосеків» зі зброєю, які хапатимуть всіх призовного віку? До речі, зимою 14-15-го ми були в кроці від чогось подібного.

Ні, я говорю не про вату – там все просто, вони мріють, аби Росія напала. Вата щиро переконана, що російська армія ЗСУ зробить одною лівою, і тоді «Путін ввєді» стане реальністю. Що «Ураган» може прилетіти в їхню домівку, вони не думають. «Москва компенсувати мусить, бо ми за Росію постраждалі», – як казали такі типи в одному російському (!) серіалі. З ними як раз все зрозуміло.

Я маю на увазі, нібито своїх. Таких собі, українців на пів-шишечки – тих, які вважають себе українцями і цілковито за Незалежну Україну. Рівно до моменту, коли за неї треба жертвувати, бо «хай олігархи жертвують». А разом з ними про «какая разніца» який прапор над містом, аби ковбаса була дешева.

Уявіть, який жах переживають зараз вони? Як вони зараз моляться на Бубочку, аби не допустив? Як вони вихвалятимуть преЗЕдента, якщо він навіть здасть частину території, аби лише війни не було. Вихвалятимуть, але захищати його не вийдуть…

Навіть не сумнівайтеся, таких багато. Соціологи з’ясували, що через фронт, добровольчий і волонтерський рух пройшла чверть населення України. А три чверті свою країну захищати просто не схотіли. Їм лінь. Їм страшно. Вони не розуміють, чому мають думати про ще щось крім себе коханих?

І знаєте, я на них не маю зла. Певною мірою мені їх шкода. По-перше, ми вистоїмо, і коли їхні онуки питатимуть їх «А що ти робив тоді?», вони відводитимуть очі. Сказати їм буде нічого. А по-друге… Коли я чую про підготовку до війни, я спокійний. Я знаю, що мені робити і на фронті, і у тилу. До кого йти. З ким працювати. Знаю. А вони? Ви уявляєте, в якому пеклі вони існують щодня? У постійному страху… І постійній невизначеності… У панічних думках куди тікати?

Самі це зробили – самі хай мучаться. А нам своє робити.