Ми сподіваємося тільки на людей
У Порошенків практично повна впізнаваність серед дорослого дієздатного населення. Їх впізнають скрізь і завжди. Марина Анатоліївна розповіла, що її вирахували у масці та окулярах на пів обличчя – по голосу, коли вона у магазині купувала сир.
Це складно уявити тим, хто не стикався, але ми спробуємо. Як це, коли тебе фотографують абсолютно скрізь? Ти не можеш вискочити на пробіжку або зайти на базар, сісти у задньому ряду, запізнитися на батьківські збори… нічого з цього. Кожен твій вихід за двері за умовчанням є публічною подією.
Відповідно, все, до чого торкаються твої руки, перетворюється на «піар». Прийшли сітки плести – уууу, піаряться на сітках. Волонтерка на фронт – оооо, піар на волонтерці. Робочі зустрічі та дзвінки – це само собою піар, привітання дружини з річницею шлюбу – чорний піар, заборонений прийом і удар нижче пояса.
Ну і так далі, як у тій байці про чоловіка з віслюком, як не сядь, все одно кричатимуть, що ти сидиш неправильно. У цьому місці добре було б поговорити про рейтинги і анти рейтинги, а також про неправильну піар-кампанію ПП і ЄС, яка точно-точно буде програшною, тому що… Просто тому що, і все.
Але дивіться. Ми маємо реальність, у якій знищений лінійний зв’язок між вчинком і наслідком. У якій «стараєшся на совість – про тебе згадають добрим словом» перетворилося на «тебе змішають з гімном завжди».
Я не в курсі, що робиться у партійних штабах і скриньках технологів, але бачу, що відбувається у наших маленьких приватних скриньках. Куди пишуть і пишуть після кожної публікації з вимогою зробити все по іншому, розвернутися на 180 градусів і – увага! – «робити те саме, що робив Зеленський. Інакше ви ніколи не виграєте».
Так от, проблема у тому, що це неможливо. Ми не можемо повторити те, що витворяли Вова і Коломойський. Ми не можемо зняти сюжет, як Зеленський убив свого брата. Не можемо брехати і кривлятися в очі. У нас навіть з роялем нема кого випустити.
Наскільки правильно у цій ситуації жити за принципом «роби що можеш, а там буде що буде»? Просто перти свого плуга, виконувати свою роботу в надії, що час розставить усе на свої місця. Може і правильно, якби цього часу перед нами була вічність. А якщо кілька років – я не знаю. І ніхто не знає!
Я от деколи питаю і у колег по редакції, і просто у знайомих, які поділяють наші погляди. На що ми взагалі розраховуємо за таких умов? Це ж все одно, що бігти марафон зі зв’язаними ногами.
Ви не повірите. Навіть циніки визнають, що ми сподіваємося тільки на людей. На ось цього героя усіх мемів «пересічного» виборця, який рано чи пізно побачить, що Зе його надурив. Що це була грандіозна афера, на яку повелося пів країни. Що люди почнуть більш відповідально ставитися до свого вибору. Тобто сподіваємося на досить нудні та банальні речі.
Ну і я ще трохи вірю, що в один прекрасний день Вова зникне, як і не було. Як роса на сонці. Що ми такі вмикаємо телевізор, а там ніхто не згадає про такого, наче миші з’їли, як прийшло з туманом, так і пішло в туман. Ну а що, може ж бути?
