Непросто в наші часи хлопчикам-мрійникам

Існує окремий підвид хлопчиків – хлопці-мрійники.

Зазвичай це хлопці, які народжуються у сім’ях дуже мужніх людей. Таких дуже-дуже тестостеронових. Офіцерів там чи спортсменів. А самі вони такими не є – хтозна, може в маму пішли, чи в тітку Глафедру. Ну це не гріх, просто характер та гормони інші. Замало “очок персонажу” в силу та витривалісь випало, забагато в харизму.

І от все життя у цих хлопчиків перед очима якийсь взірець мужності – батько, чи старший брат, чи ще хтось, на якого хочеться рівнятися, але не дотягуєш об’єктивно, та й душа не зовсім туди лежить.

В якусь мить до хлопчиків доходить, що не обов’язково бути. Можна здаватися. Fake it till you make it. І замість бойового мистецтва краще опановувати акторське.

В кожного із нас є такі знайомі. Які на кожній зустрічі так немовби ненароком розкажуть, як вони по дорозі сюди розкидали сімох гопників. Або як вони в дуже юному віці встигли повоювати в якомусь екзотичному конфлікті. Або які в них були спортивні здобутки, поки коліно не пошкодили. Або як вони когось епічно врятували.

Це працює, бо є хлопці, які на це ведуться, і дівки, що від цього текуть – і це не залежить навіть від інтелекту, а, скоріше, від характеру. З роками такі хлопці перетворюються на видатних “сторітеллерів” – хоча їм завжди муляє синдром самозванця.

Проблеми виникають хіба тоді, коли їхні розмови потрапляють не на ту публіку. Або не в той контекст. Коли в компанії знаходиться людина, що скаже “так як ти міг там воювати, там же конфлікт завершився, коли тобі було хіба шість”. Або “а коли ти розкидав гопників, я ж за тобою йшов”. Або “ти як служив, якщо тобі війна – курорт”.

Особливо важко в наш час, коли ти раз щось сказав, воно на відео потрапило, а його через чотири роки дістали, коли ти вже в іншому образі. І купа людей з різним досвідом навколо, і твої слова на їхній досвід аж ніяк не налазять.

Непросто в наші часи хлопцям-мрійникам.
Але це лише означає, що вони дужче старатимуться.